Глава 104

«А були б?» – Резонно запитав мене внутрішній голос. – «Чи він прийняв би бік сім'ї, як і збирався? Адже не було б і чудесного повернення Дема з поліції, не було б нападу Алекса в гаражі, не було б казкової ночі в мисливському будиночку, близькості, злиття душ і тіл. Був би Дем з тобою без усього цього, або відмахнувся ще там, на мокрій дорозі в той вечір? Розтанув би одразу, наче картонний привид, потоками дощу по холодній одинокій трасі... все сталося як у твоєму кошмарі, ти знаєш сама. Просто не хочеш собі зізнаватися, боїшся...»

***

Настав час поглянути правді в очі. Я підняла голову і потягнулася до Лексу, бажаючи, щоб він узяв мене на руки, як завжди, і забрав звідси, з цього холодного дворика, врятував мене, як завжди, від болю і відчаю. Бідний Лекс... як я могла ненавидіти його за той поцілунок, за його нездатність приховати почуття до мене? Не один рік він збирав їх всередині, і я не могла звинувачувати його за те, що він вихлюпував їх на мене під час кожної нашої зустрічі. Це швидше моя вина, що я не змогла їм противитися. Як я можу злитися на Лекса, коли він єдина людина, що не має ніякої вигоди від любові до мене? Він заздалегідь виявився переможеним в цій нерівній грі. І я не могла звинувачувати його спроби завоювати моє серце. Лекс воїн, він звик боротися. Але він зміг вчасно відступити. Тоді як я не змогла, і програли всі ми — троє.
Як там кажуть? Третій – зайвий. Завжди зайвий. Дем став зайвим, помимо моєї волі.
Я не пручалася, коли Лекс взяв мене на руки й відніс у будинок. Здається, я повністю втратила не тільки самоповагу, але і силу волі. Я могла тільки дихати та плакати. Уявляю, яку непривабливу картину я являла собою в той момент. Але мені не було соромно чи страшно. Адже зі мною поруч залишався Лекс.

***

Лекс, що робив, а не клявся, який стримував обіцянки, незважаючи ні на що. Лекс, який був настільки порядний, що жертвував власними почуттями заради мого спокою і безпеки. Лекс, який відступив заради нашої любові з Демом. Всі його вчинки багато для мене зараз прояснили і я, нарешті, глянула на Лекса не через призму «друг, ворог, дитинство, брат, друг» – і так по колу. А як на гідного чоловіка, сильного, сміливого, впевненого в собі. Такого чоловіка, якого я могла дозволити собі полюбити, нехай не зараз, не відразу, але серцеві рани затягуються, як відомо. А час лікує...