Викрадач мого серця

Глава 133 - версія від 28.06.2020

Далі пам'ять зникла. На час я перетворилася в дику тварину – перелякану лань, що мчала, не розбираючи дороги кудись у ліс. Я смутно пам'ятала, як вечірня прохолода огорнула мої голі плечі. Як гілки листяного лісу били моє обличчя і руки, як гілочки дряпали босі ноги. Я продиралась крізь ліс, ніби брала слід і йшла за ним. Сльози котилися по обличчю, але я не відчувала їх. Як не відчувала й болю в подряпаних ліктях і палаючих вогнем підошвах. Я часто блукала по нагрітому піску босоніж, але ласкаві дотики до гальки не йшли ні в яке порівняння з тим випробуванням, що я влаштувала собі цієї ночі. Я знесилена, опустилася на якійсь галявині та заснула.

Я прокинулася у якомусь затишному будиночку, що стояв на околиці лісу. Простий, обшитий колодами зовні, зсередини. Нарочито грубо збите ліжко з дивно м'яким матрацом. Я нервово загорнулася в ковдру й озирнулась. Це місце було мені не знайоме. В кімнату без стуку увійшов якийсь старий. Потужний і міцний, він нагадав мені дуби в тому лісі, де я ходила цілу ніч.
- Сидіть, молода леді. – Старий, не церемонячись, присів на краєчок плетеного крісла, що стояло біля вікна. - Вам не можна хвилюватися.
- Я вже хвилююся. – Для чогось повідомила я йому, відкинувши з чола волосся, що перетворилося в ковтуни після цієї ночі. -Що з моїми ногами?
- Я звичайно лікар так собі, на відміну від вас, леді. На моєму рахунку курси швидкої допомоги й освіта медбрата в глибокій юності. Але я очистив і промив ваші рани, які виникли тому, що ви необережно вирушили гуляти вночі без відповідного взуття. Але не переживайте, нічого серйозного. Я наклав заживляючу мазь і пов'язки, ви зможете перевірити їх трохи пізніше.
- Значить, просто подряпини... –  Протягнула я і старий зміряв мене довгим тямущим поглядом. Або не розуміє, а співчуваючим?
- Це, звичайно, дуже м'яко сказано. Подряпини. Ну, вам видніше, ви ж лікар... - Якщо в перший раз я пропустила повз вуха натяк, то зараз він був не в брову, а в око.
- А звідки ви знаєте, що я лікар?! – Я скинулась і втратила рівновагу, ледве не впавши з ліжка. Старий простягнув руки й підтримав мене за плечі.
- Не пригадую, щоб я вас лікувала! – Я насупилася в очікуванні відповіді. Він тільки посміхнувся і звів свої білі кущисті брови, як у Санта Клауса.
- Мене, хвала Богам, не лікувала, а ось мого онука – так. П'єр де Бартолі до ваших послуг, мила леді. – Здається, я відкрила рот і втратила дар мови. А старий жартівливо вклонився. Я зі стогоном впала на подушки. Ось це потрапила, так потрапила... старий говорив про Бастіано де Бартолі, власника моєї вілли.
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше