Глава 10

Наступного ранку ми вирушили в дорогу: я разом з Діною в кареті, як належить княгині та її камеристці, а Дерек і Нод грали роль кучера і грума. Екіпаж, навантажений речами, дуже сповільнив наше пересування.

Десь на півдорозі, до нас знову приєднався Вардок, який вручивши листа князеві Кремоллу, поспішив назад нам на зустріч. Коли ми під'їжджали до замку Брінсток я, раз у раз, поглядала у вікно, проти якого верхи їхав Дерек. Я дивилася на нього і не могла зрозуміти, що з ним не так? Щось у ньому змінилось.

- Він перестав посміхатися… - сказала Діна, мабуть, здогадавшись про що я думаю і додала, – Таким я його бачила двічі: коли у таборі була епідемія шевойли і ось зараз.

- Ти маєш рацію. - погодилася я з нею.

Дійсно, за той час, що я знаю Дерека, з його обличчя майже ніколи не сходила посмішка, чи то іронічна, чи добродушна. А зараз його очі зосереджено дивляться в далечінь і його лице не відображає жодної емоції.

Можу тільки уявити, як йому зараз важко. Вчора я ще довго не могла прийти до тями після побаченого в кімнаті своїх батьків. А Дереку ще складніше, адже він повертається до своєї оселі, через багато років. А головне, що він не може відкрито пред'явити свої права. До того ж, не відомо чим взагалі закінчиться наша задумка.  

Я завжди думала, що замок Моліверт величезний, але тепер я розумію, що дуже помилялася з цього приводу. Масштаби Брінстока та його призамкової території просто приголомшували. Але крім габаритів, замок безперечно вражає своєю красою. Велично височіючи над долиною з одного боку і над морем з іншого, він завмер, наче намальований пензлем художника.

Коли ми під'їхали до воріт замку був уже пізній вечір. Як тільки вартові дізналися хто прибув – нас негайно пропустили. Ще хвилин двадцять ми їхали територією, що прилягає до замку. І ось, нарешті, ми опинилися біля центрального входу.

Що мене відразу здивувало – це те, що на величезних сходах вишикувалася вся прислуга замку. А це якось дивно! Зазвичай так зустрічають майбутню господиню, але аж ніяк не звичайну гостю, яка прибула на бал. Що це могло б означати? Може в них тут така традиція?

Девері карети відкрив Нод, а Дерек і Вардок допомогли нам з Діною спуститися. Як тільки я ступила на землю і підняла голову вгору, з найвищої сходинки до нас почав спускатися князь Кремолл. А в тому, що це був саме він, я не мала жодних сумнівів. Його кроки були впевненими та чіткими. Було помітно, як слуги, які й так стояли по стійці струнко, примудрялися виправитися ще більше, коли князь проходив повз них. Зупинившись навпроти мене, він промовив:

- Княгине Нерісіє! Я дуже радий вітати Вас у замку Брінсток! – сказавши це, він поцілував мою руку.

- Дякую, князе Кремолле. – відповіла я.

Зізнатись чесно, князь справив на мене враження. З першого погляду видно, що це владна та безкомпромісна людина. Складно сказати скільки йому років, але років на п'ятнадцять він точно старший за мене. При цьому, як не дивно, але вік лише додає йому привабливості. Князь дуже високий та атлетично складений чоловік. Він брюнет як і Дерек та теж носить акуратну бороду. Але найголовніше, що мене в ньому вразило – це його чорні очі, які ніби заглядають тобі просто в душу. Поки він дивився на мене я щосили намагалася вдавати, що зовсім не нервую. Коли його погляд перемістився на моїх супроводжуючих – моє серце в п'яти пішло. Особливо, коли він глянув на Дерека. Що нам робити, якщо він його впізнає? Але все обійшлося: князь лише мимохідь глянув на мою свиту і знову звернувся до мене.

- Кімнати для Вас та вашої камеристки вже готові. Решту розмістять у будинку для прислуги. Дозвольте вашу руку, княгине.

Всередині замок виявився до неймовірного розкішним. Причому одразу впало в око те, що це його первозданний стан. Князь Кремолл тут нічого не змінював, як моя тітка в замку Моліверт.