Брудні води

Автомобіль викрадачів виїхав за межі містечка. Назар довго противився, але сили не були безкінечними. Йому довелося змиритися та припинити пручатися, щоб відпочити. Голова боліла і здавалося, що вона має намір вибухнути. У такому віці, коли ти не маєш накачаних м’язів, аби вломити противникам, не володієш навичками бойових мистецтв, не носиш зброї – можеш дозволити собі трохи поплакати. Скрутившись калачиком, покинутий світом хлопчик благав у вищих сил швидкої смерті. Він згадував, яким чином монстри розправилися з батьками, тому хотів уникнути такої участі.

Викрадачі зупинилися за містом і пішли до багажника діставати звідти малого. Вони не переживали, що він може знову спробувати втекти. У місті ніхто не захотів йому допомагати, а біля озера ніхто навіть у вікно о такій порі не вигляне. Назар не чинив спротиву, коли вони його тягнули, оскільки розумів свою нездатність щось змінити. Залишалося чекати тільки сторонньої допомоги. Двоє викрадачів тримали руки та ноги, не поспішаючи рухатися. Щось у діалозі ницих чудовиськ здавалося Назару знайомим, але у стані шоку він не вловив жодного сенсу в почутому. Чудовиська реготали над безсилою жертвою.

- Куди ми його несемо? – запитав один з викрадачів у напарника.

- Вона наказала, щоб його смерть здавалася природньою. – відповів другий.

- Що тут природнього? Краще би вирвали йому серце.

- Чим ти не задоволений?

- Наш план дурний.

- Чого це?

- Бо ви тупі скоти! – раптово прозвучав дитячий голос.

- Закрийся! – стукнув його монстр. - Корм для риби не говорить.

- Від лікарні сюди шість кілометрів. Це по вашому природньо?

- Що ти у цьому знаєш, гімно мале. – засміялися обидва викрадачі.

Вони вийшли на берег міського озера, куди стікалися всі фекалії з міста. До того місця вели всі каналізаційні труби, однак вода гідно могла впоратися з напливом бруду і розчиняла його. На озері часто купалися підлітки, ловили рибу місцеві рибаки та розважалися чудовиська. Тільки ніхто не наважувався прийти купатися вночі. Ні люди, ні нічні істоти, не йшли до води у темну пору. Існувала давня легенда про водяних, котрі прокидалися після півночі і зграєю полювали на все живе у воді. Вони вічно були голодними, тому рідко перебирали. Люди насміхалися з тієї легенди, оскільки вдень ніхто не топився. Але якось трапилося кілька випадків нічних утоплень, які мотивували дурнів триматися осторонь від володінь водяних створінь і дурні трималися.

- Малий правду каже! – раптово зупинився один з монстрів.

- Хрін з ним, - занервував другий. – Велено до ранку прибрати.

- Жаль, що він не бачив, як ми його батьків кінчили.

- Я бачив все, скоти безсердечні! – вдруге втрутився Назар, отримавши за свій коментар ногою по спині. Удар був дуже болючим.

Вони дійшли до причалу та почали рухатися дошками, які скрипіли. У тому була винна міська рада. Кошти, котрі виділяли для влаштування на озері зони відпочинку, розікрали по кишенях істоти з основних відділів, тому навіть на причал не залишилося жодної копійки. Востаннє ремонт пірсу робили ще при житті Микити Хрущова. З тих пір нічого не змінилося – ніхто нічого не міняв.

- Ви мене вирішили втопити? – з переляку вимовив Назар.

- А ти хочеш померти з розірваним животом, як матуся?

- Я потім за вами повернуся!

- Ще ніхто не повертався!

- Хто ви такі?

- Ти забагато питаєш, малий виродку!

- Люблю з дурнями поговорити.

Наступний удар потрапив Назару у голову і викликав такий біль, що й дорослий не зміг би витримати. Викрадач приклався у травмоване місце. Вони витягнули його на край і поклали на дошки. Перший стягнув з голови мішок, а другий почав відстібати кайданки.

- Ми можемо скрутити тобі шию.

- Але хочете, аби я самий стрибнув у воду.

- Ти не дурний.

- Чого про вас не можна сказати.

На викрадачах була одягнена поліцейська форма. Вони носили на поясах пістолети та мали начеплені значки місцевого відділення. Ідеальне маскування для вбивць, якщо не рахувати старий автомобіль, на якому тільки прокуреним бомжам личило кататися. Назар якимось чином зумів позбутися страху, хоча бачив перед собою чоловіків, котрі закатували батька та матір.

- Я бачив ваші справжні обличчя! – раптом сказав він.

Вищий викрадач став йому ступнею на коліна і витягнув пістолет.

- Не бреши! Ніхто не здатен бачити наші обличчя.

- Твоя права щока давно згнила.

Монстр витріщився на свого напарника.

- Цього не може бути! – відповів той. – Ніхто нас не може бачити.

- Зуби нагадують собачі ікла. – не переставав Назар, стримуючи у собі плач. Викрадач тиснув йому на коліно, погрожуючи роздавати кістки.

- Він бреше! – перебив напарник. – Стань на шию і зламай. Нехай потім подумають, що прийшов поплакати за матусею, впав на пірсі й забився.

- Так і зробимо! – заявив перший.

Назар лежав і відчував, що жити йому залишилося тільки кілька секунд. Вони не дадуть йому шансів втекти та врятуватися. Ніхто не допоможе. Залишився сам проти потойбічного світу. Він допустив можливість здатися і легко вмерти, без страждань. Однак у останній момент згадалися тато та мама. Ніхто ж не знатиме, якими були їхні останні хвилини – справедливості не буле. Лише заради цього варто було спробувати піднятися і наваляти чудовиськам.

- Що там таке? – раптом скрикнув Назар, показуючи за спини монстрам.

Псевдо поліцейські піддалися на маніпуляції та розвернулися назад. Щоб поглянути на несподіванку, перший навіть зняв чобота з коліна малого. Назар цим скористався і відкотився до води, відчувши за долю секунди, як падає у воду з чотириметрової висоти. Викрадачі швидко зрозуміли підступ, але поки встигли зреагувати, з води долинув гучний плюскіт.

Викрадач з погнилою щокою одразу витягнув пістолет і спрямував його у воду. Він натиснув на гачок двічі, однак малого ніде не було видно. Хитрий хлопчик міг кудись відплисти. Навколо знаходилися стільки старих човнів, що можна було сховатися за будь-який і пролежати під ним до самого ранку.