Глава 2

– Єво, ти вже закінчила з домашньою роботою? – вимогливо запитав батько.

– Так, тату, – відповіла вона, складаючи в рюкзак підручники на завтра.

– Тоді тобі час зайнятися читанням...

Це була середа, єдиний будній день, коли у неї був «перепочинок» від репетиторів, тому що по середах Євангеліна допізна займалася в музичній школі і уроки робила лише після повернення. Чесно кажучи, «наставників» вона не дуже потребувала, бо Господь благословив її непоганими мізками, але татові так було спокійніше. Він перебував у впевненості, що з таким числом репетиторів (а їх налічувалося чотири) дочка вже точно буде кращою в навчанні. Батько любив, щоб він і члени його сім'ї завжди і в усьому були меганайкращими. Кращою в паралелі Єва вважалася з першого класу, міс школи відтоді ж, а до цього, в приватному дитячому садку, її інакше як принцесою і не називали.

Але вся ця зайва увага тільки ускладнювала життя, тому що Євангеліна від самого дитинства була до жаху сором'язливою. Свою сором'язливість вона ретельно приховувала за пихатими і холодними поглядами, щоб інші не зрозуміли, як насправді її легко зачепити, образити, зламати. Якщо ніхто не підійде занадто близько, не впізнає її справжню, то і вколоти не зможе. Була у неї якось «подруга», яка занадто наблизилася, а потім плюнула в душу. Ні вже, більше не треба такої радості. Краще бути самій, тоді ніхто не зрадить.

Однак чим вище піднімався її батько і чим забезпеченішою ставала родина, тим більше навколо крутилося підлабузників і заздрісників. Одні намагалися напаскудити, інші втиралися в довіру, сподіваючись отримати якомога більше вигод і привілеїв. Дівчата підлизуватися, щоб пограти її новими ляльками та іншими іграшками, позичити щось із модних речей або взуття. Дехто напрошувався в гості, але з цим було строго: «всякий набрід», як говорив Ланський-старший, батько бачити в будинку не бажав.

Ось і в новій школі навколо Євангеліни тут же зібрався натовп бажаючих «подружитися », та тільки справжньою дружбою тут і не пахло. Всім знову було щось від неї потрібно, кожен сподівався стати тим самим, єдиним і незамінним. Більше за інших в цьому досягла успіху Світланка Полежаєва, яка, судячи з усього, була місцевою зіркою. Батько завжди акцентував, що наближати до себе потрібно найголовнішого, того, хто тримає в узді інших, тому Єва дозволила Світланці вважати себе кращою подружкою, хоча прекрасно розуміла, що Полежаєва першої ж її зрадить, варто тільки дати слабину.

Єдиною людиною в новому класі, яка не заглядала новенькій в рот і не бігала за нею хвостом, був вигнанець Максим Державін. Він завжди сидів один, ходив один, їв один... В той день, коли прийшла в його клас вперше, вона помітила, як він прибрав рюкзак з сусіднього сидіння, запрошуючи Єву сісти поруч. Вона злегка розгубилася, але, зрозуміло, не прийняла запрошення і зайняла окрему парту (батько був суворий щодо хлопчиків, і Євангеліна завжди сиділа тільки з дівчатками). І тільки через деякий час Єва зрозуміла, що це запрошення було для нього дуже не характерне.

Державін більше не робив спроб заговорити або наблизитися, продовжуючи жити в своїй мушлі, тільки дивився здалеку, та так пильно, що у Євангеліни іноді мурашки йшли по шкірі від цих поглядів. Часом вона боялася зробити необережний рух або жест, тому що знала: він обов'язково побачить і помітить. Здавалося б, що їй до нього? Але чомусь Єві було не все одно, тому що саме в його поглядах не було ні заздрості, ні лестощів, ні підлабузництва, а таїлося щось таке, чому вона навіть назви дати не могла.

Той урок фізкультури, коли Максим її штовхнув, став для Єви неприємним сюрпризом. Боляче вдарившись об лавку, вона озирнулася, щоб дізнатися, хто це ледь не збив її з ніг, і коли побачила, що він, то відчула дивне розчарування. Вже від кого, а від нього не чекала подібного. Чомусь їй здавалося, що Державін навмисно не зробить гидоти, та ще так раптово і без причини. Невже всі ті байки, які про нього ходять, таки правда?

Однак в цей же день вона випадково стала свідком розмови однокласників. Справа була в роздягальні після уроків, де Єва, випадково впустивши шарф, присіла, щоб його підняти, а тому троє хлопчаків її не помітили за купою курток.

– Сірий, а ти бачив, як Льоха сьогодні заїхав Державіну м'ячем по спині? – запитав Боря.

– Нє, не бачив, – відгукнувся Поплавський, – напевно, я тоді якраз в тубзік бігав. А ти як, за справу заїхав? Чи так, просто?

– Взагалі-то все випадково вийшло, – долучився до розмови сам Льоша. – Я удар не розрахував і м'яч за поле вивів, дивлюся – а він в цього жебрачину потрапив. Так цей придурок ще й Єву нашу штовхнув. Треба було ще раз засвітити цьому козлині, тільки тепер вже спеціально. Слу-у-ухайте-е-е... А давайте йому наступної фізри влаштуємо обстріл, типу, випадково.

– О, давайте! Я іншим пацанам скажу... – підтримав ідею Боря. – Мене цей ущербний просто бісить.

– У веселуха буде! – надихнувся і Сергій.

Євангеліна почекала, поки хлопчаки підуть, і вилізла з покладів одягу, радіючи, що Світлана була в туалеті і не прийшла в найневідповідніший момент. Вона машинально намотувала на шию шарф і згадувала те, що трапилося на фізкультурі. Єва точно пам'ятала, що Максим сидів на лавочці поруч із тим місцем, де дівчатка здавали нормативи, і як звичайно дивився на неї, його погляд їй буквально під шкіру врізався. Тоді як він опинився на лінії удару? Ось тільки-но видивлявся – і потім несподівано штовхнув без причини... А раптом... раптом цей м'яч повинен був насправді потрапити в неї?