Глава 7

Євангеліна відкинула геть ненависний журнал. Дивитися на себе поруч із Толіком було огидно. Фотосесія, яку приліпили до цієї жалюгідної статейки, пройшла складно. Єва закликала на допомогу всі свої акторські здібності (спасибі університетському театру, де вона на дозвіллі грала!), щоб витримати ці кілька годин тортур перед об'єктивами. Придушити хотілося і фотографа, і горе-кавалера, а вже коли Лісіцин тягнув до неї свої лапи для «щасливих» обіймашек, стриматися було особливо важко.

До болю закушуючи щоки, Єва змушувала себе виглядати щасливою нареченою. Ні, будь-яка на її місці дійсно була б щаслива. Анатолій Лісіцин уважався завидною партією і поводився відповідно. Весілля за розрахунком для нього зовсім не новина, цей факт його зовсім не обтяжував. Високий, стрункий, русявий, стильний, він знав собі ціну, і на його тонких губах часто грала пихата посмішка. Трохи хижий профіль тільки надавав йому привабливості в жіночих очах.

Так, Євангеліна бачила, якими заздрісними поглядами дивилися на неї дівчата-стилісти, коли готували до фотосесії. Думали, їй пощастило, зірвала куш. Мало того що сама зі срібною ложкою в роті, так ще й чоловік буде відповідний. Угу, знали б вони, що вона вважала за краще б знаходитися де завгодно, тільки не в цій студії і вже точно не поруч із «нареченим». Довелося уявляти на місці Толіка іншу людину, всміхатися зовсім не йому... Так, до чого їй водянисті оченята Лісіцина, якщо перед уявним поглядом досі стоїть темний погляд спідлоба? Погляд, що торкнувся тих струни душі, які, здавалося, вже давно замовкли.

І Єва картала себе, що в той день, коли дорослий Максим її покликав, чимось видала себе. Інакше чому того ж вечора, якраз після тужливої вечері в компанії Лісіцина, батько викликав її на розмову, та ще й не до вітальні або їдальні, а в особистий кабінет?

– Єво, тебе минулий раз нічому не навчив? – кинувся він з місця в кар'єр. – Хіба я не казав, щоб ти була обачнішою?

– Про що ти, тату? – вона зробила вигляд, що не розуміє причини його гніву.

– Про що, кажеш? – батько примружився. – Про Державіна. Він сьогодні приходив з тобою побачитися, не заперечуй. Треба ж, яке нахабне щеня! Від мене отримав стусан під зад, але замість того, щоб сидіти і не відсвічувати, до тебе побіг.

– Він... – Євангеліна глитнула, – приходив до тебе? А н-навіщо?

– Приходив?! Ще чого! Став би я його до себе пускати. Але, здається, цей нувориш справді вважає, що зараз у нього є з тобою якісь шанси, – батько, судячи з усього, навіть думки такої не допускав. – Сміх та й годі! Як був брудом, так і залишився, малий паршивець. Так що я вирішив: зупиняємося на Лісіциних. Анатолій буде тобі гарною парою.

– Батьку, але чому саме він? Навіщо так поспішати? Може...

– Це один із найкращих кандидатів, я довго вибирав, – заявив він. – Чи тобі більше сподобався Корецький? В такому випадку я, можливо, перегляну рішення...

– К-корецький?! – жахнулася Єва. – Так він же майже вдвічі старший за мене!

– Зате досі неодружений і нащадків на стороні не наплодив, так що весь капітал дістанеться вашим дітям, – вагомо зауважив батько. – І я цілком можу уявити його біля керма моєї компанії, якщо відійду від справ.

– Ні, тільки не Корецький! Будь ласка... – і благально подивилася на батька.

– Що й треба було довести, – посміхнувся той. – Ось бачиш, я навіть надав тобі вибір! А ти кажеш, що я не прислухаюся до твоїх почуттів...

«Угу, вибір... між Сциллою і Харибдою», – зло подумала вона і нервово пройшлася по кімнаті.

Оббитий деревом кабінет таїв у собі запахи старої шкіри, дорогого тютюну і батьківського парфуму, і від цієї ядреної суміші Євангеліні зробилося погано. Швидше б піти до себе.

– Знаєш, Єво, іноді я починаю сумніватися, чи моя ти донька. Що за тяга до всякого наброду?! – батько відкинувся в кріслі. – То охоронець (як там його звали?), то колишній жебрак Державін. Той самий жебрак, з лап якого я свого часу дивом тебе вирвав.

– Але ж Максим нічого поганого мені не зробив! – наважилася заперечити вона. – Він...

Обличчя батька посуворішало.

– Максим?! – перепитав він глузливо. – Коли ви встигли так зблизитися? Я чогось не знаю?

Єва замотала головою:

– Немає нічого такого...

Батько сперся ліктями на стіл і втупив у дочку пронизливий погляд.

– Послухай-но мене, Єво... Якщо не хочеш, щоб цей твій Державін зник так само, як той охоронець, ти післязавтра скажеш Лісіцину «так», зрозуміла мене? – відрізав категорично. І йому навіть кричати не довелося, Євангеліну і так пронизало тремтіння з голови до п'ят від виразної загрози в його голосі. – Вони всією родиною прийдуть до нас на вечерю, там і вирішимо справу із заручинами. А потім зробимо фотосесію для журналу... І ти будеш всміхатися, щоб усі побачили, наскільки щаслива моя дочка в обіймах нареченого. Я ясно висловився?

У цю мить Єва відчувала себе безпорадною і шалено нещасною. А почуття провини, що тоді через неї постраждав Григорій, а тепер може потрапити в халепу і Максим, давило лещатами...

– Я ясно висловився? – повторив він безапеляційно.

– Так, я все зроблю... – приречено прошепотіла вона, всіма фібрами душі не бажаючи повторення історії і знову шкодуючи, що з її «милості» страждають ні в чому не винні люди. Особливо ті люди, які мали необережність виявити до неї симпатію.