... дні війни

***

Змінилась я. Змінилась моя суть,

А вишні знову, як торік, цвітуть

І не торкає цвіту їх війна -

Для них - весна, для них - лише весна...

Й життя змінилось так, що не знайти

У клаптиках торішньої мети,

Не розібрати, де скінчився сон,

А де реальність б'ється в унісон

Із вибухами тисячних ракет,

Кудись летить із швидкістю комет,

Зриваючись все більше в небуття

Без права каяття і вороття...

А вишні прокидаються від сну,

Не дивлячись на згорблену весну.

Тремтить в долонях цвіт забутих мрій,

Комусь - солодкий, а комусь - гіркий...

Лист українського воїна мамі, який вона ніколи не отримає...

Мамо, я вже не вернусь

З миті цієї - ніколи...

Птахом у небо здіймусь

Ген, за усі видноколи.

Рідна, ти тільки не плач!

Знаю, що боляче, знаю...

Бог тобі, мамо, віддячить

Спокоєм тихого раю!

Мамо, я воїном був.

Ти ж мене завжди навчала,

Щоб я повік не забув

Кореня свого й начала.

Я ж не забув! Я не зміг

Осторонь просто стояти.

Я за народ свій поліг...

Шкода, не встиг покохати...

Мамо, я тут не один -

В небі нас дуже багато,

Тих, хто залишив дружин,

Дітей, батьків, свою хату.

Мамо, тепер я знаю -

Бог небо закрив руками.

Він нас усіх захищає!

Він залишається з вами!

***

Зібралась наречена із сонцем під вінець,

Вдягла найкращу сукню, білу-білу.

Промінчик перший - швидший всіх гінець

Вклонявся панні трепетно й несміло.

Він ніс дарунок прямо із небес:

Тепло, ніжніше й тонше оксамиту

І солод вітру, що торкався плес,

Любов прекрасну, ранком тихим вмиту.

Чарівна панна- яблуня в саду,

Убрана цвітом, наче наречена.

Зібралась заміж, вже забувши про біду -

Війна весну калічить, навіжена.

***

Я залишаюсь тут уламками вікна,

Гніздом лелеки, звитим між розрухи.

Я залишаюсь тут, хоч ця війна

Пробралась в душу опіком засУхи.

Я залишаюсь тут, бо це - мій дім.

Якій з країн я, більше неньки, треба?!

Немає щастя у краю чужім,

А тут мене лікує навіть небо.

Я тут лишаюсь маком серед трав,

У краплі крові, впалій між боями,

Червоним сяйвом вранішніх заграв,

Обіймами і поцілунком мами.

Я залишаюсь тут, на цій землі,

Дарованій найкращим, сильним людям.

Я залишаюсь пагоном малим.

Я тут розквітну й вічно жити буду!

***

А, може, ти - Ісус, що там, разом із ними

Тримаєш їхній дух в міцній броні?!

Бо неможливо справитись людині

З таким безумством в проклятій війні.

Твій погляд, як незламність сили духу,

Як віра у безмежності буття.

Я мрію, що потисну твою руку,

Коли в країну вернеться життя:

Коли загине нечисть двоголова,

З собою забираючи все зло

І маки зацвітуть на ріках крові,

Щоб серце України ожило.

Ти - символ того, що ніколи більше

Наш ворог не здобуде у війні:

Сердець великих і великих рішень.

В очах усмішку бачу в глибині

На цій світлині з пекла України

Крізь втому часу, втрат, розчарувань.

Ти ясним світлом сяєш між руїни

І втіленням найбільших сподівань.

***

Падаєш додолу в'ялістю пелюсток,

Першого кохання зірваним теплом,

Серця переливом і тремтіння згустком,

Лебединим кличем, ластівки крилом,

Весно моя сива, спалена в підвалах,

Вицвіла на шибках в попелі тривог,

Ти кого просила, ти кого благала?!

Не почули біль твій. Чує тільки Бог...

Де твої кайдани, скручені із крові,

Випалені в смутку матерів, дружин?!

Ти цвіла для всіх нас символом любові,

Загубивши ночі в бідканні калин.

Ти цвіла терпінням і сльозами доньки,

Ненавистю гріла у підвалах душ.

Смерть твоя встеляє крихітні долоньки,

Падає у трави цвітом пізніх груш.

***

Зруйнований будинок… Гніздечко на даху,

Де комин в небо загляда примарою.

Внизу – лиш біль. Лиш хмари – наверху

Торкають відстань в пам’яті зосталою.

Чому знов в’єш гніздо серед руїн?

Чому вертаєш на війну додому?

Бо - воїн світла ти! Серед вершин

Все обираєш ту, що ближче грому.

Ти – символ віри й вірності собі.

Твій дім - де ти ростиш лелеченята.

Знаходиш сили в радості й журбі

Завжди до України повертати.

Як тисячі років, що були «до»,

Як тисячі років, що будуть «після» -

Ти знову в’єш своє міцне гніздо

І знов лунає твоя клекіт-пісня.

***

Так зустрічають Героя:

З молитвою й на колінах,

Щоб пам'ять була живою,

Щоб вчинки стали нетлінні!

Серед життя і смерті

Він обирав лиш Волю.

Сльози, до крові затерті,

Вічність вели за собою.

Крила душа вдягнула,

Щоб покорити небо.

Думка людська сягнула

Вище простої потреби.

Янголи Світла й Правди

Щодня вирушають до Бога,

Щоб в Нього іще прохати

За нас і за Перемогу.

***

Ці руки тримають зброю

І волю міцно тримають,

Обпалені вкотре війною,

На мирне небо чекають.

В них стільки сили і правди,

Що не зрівняти слову!

В них - вічність болю утрати,

Що душу гірчить полиново.

Але вони - наша віра

У відданість і Перемогу.

Вони не шукають кумира,

А просто торують дорогу

В світанок блакитного неба,

В безмежжя степів широких.

Їм іншої правди не треба -