Випадкова дочка мільйонера

Глава 5

Весь день на роботі я сиджу, як на голках. Щоразу, коли хтось входить до офісу, натягуюся, наче струна, і прислухаюся до кожного звуку, щоб визначити, чи не належить голос Руслану.

Сьогодні навіть обручку одягнула. Для дівчат, до речі, ми з Максимом одружені, але в нас складний період і живемо окремо. Вдаватися в подробиці особистого життя в мене ніколи не було бажання, як і ділитися з кимось своїми переживаннями, крім матері.

Але Руслан не з’явився. На щастя, мабуть. Хоча краще б сьогодні прийшов, а не вчора. Сьогодні я виглядаю, як ніколи добре. Навіть Макс помітив, задивився. І знову укол докору в саме серце, швидше за все він вирішив, що це для нього я так старалася. Навіть запропонував Аліску на ніч у мами залишити, а нам до ресторану якогось поїхати повечеряти.

Я відмовилася.

Тому що так було правильно щодо нього.

Увечері мене до кабінету викликала Лілія Олександрівна. Стало якось тривожно. Хоча до цього було також тривожно. Просто тепер я чомусь була точно впевнена, що мова піде про проєкт Алмазова. І молилася, щоб вона передумала мені його давати.

— Викликали, Ліліє Олександрівно? — заходжу до неї після стукоту у двері.

— Так, — вимовляє вона, навіть не відірвавшись від екрана телефона. — Завтра о восьмій щоб була готовою. Роман заїде за тобою на службовому автомобілі, одразу ж поїдете на об’єкт. Не запізнюватися, бо я перевірю особисто, — вона зиркнула на мене своїми очима. — Щоб без ексцесів, Вікторіє.

— Звісно, — проковтнула я клубок у горлі й кивнула.

— Чудово, тоді вільна.

Вона раніше ніколи особисто на об’єкт не приїжджала. Принаймні за той час, що я працюю тут. Зазвичай Лілія казала:

— Я вже відбігала своє по болоту, ямах і горбах, а зараз волію делегувати свої повноваження.

Чи означає це, що завтра на об’єкті буде Руслан? Руки затремтіли від думки про ще одну зустріч із ним. Тим паче він уже знає про мене.

Цілий вечір тільки про це й можу думати. Макс уже давно поїхав до себе, а я все ще на кухні з охололим чаєм, сиджу й ніяк із голови викинути Руслана не можу.

Руки самі за телефоном тягнуться. Вводжу в пошуковому рядку «Руслан Алмазов», і відразу безліч статей і світлин вискакує. Про особисте життя практично нічого. Він і сім років тому дуже дбав про те, щоб про нього в жовтій пресі зайвого не спливало. Навіть журналістам приплачував за те, щоб вони знищували матеріал до того, як вийде випуск про нього.

Єдине, що з цікавого знайшла — Алмазов пішов зі спорту ще чотири роки тому. Тепер він займається бізнесом та благодійністю. Сама не помічаю, як починаю розглядати його світлини. На кількох він із Софі й… гадаю, Кірою. Господи, вона така доросла. Я коли няньчила його доньку, їй і пів року не було.

Отже, він усе ще одружений і, мабуть, щасливий. Навіть собі зізнатися не можу, що сподівалася, що його шлюб зруйнується.

Насилу змушую себе лягти спати. Занадто якось бентежно перед нашою зустріччю. Хоча ніхто й не казав, що він там буде. Але ось безглузде передчуття…

Вранці я підскакую, коли ще й на світ не зайнялося. Збираюся ретельно та довго. Із шафи навіть кожушок дістаю. Той самий, що Макс мені торік подарував, а я на нього накричала. Неправильно це — такі дорогі подарунки купувати. Даремно він всю любов і енергію на нас витрачає.

Ще до того, як перед моїм будинком зупиняється Роман на робочій автівці, приходить мама. Сьогодні Аліску до школи відведе вона. Я швидко спускаюся сходами, сідаю на переднє сидіння, видихаю.

— Доброго ранку.

— Доброго, — Роман окидає мене здивованим поглядом. Чорт, швидше за все, я переборщила.

— І як ти, скажи мені, зібралася в цих чоботях по бруду крокувати? — його брови запитально злітають вгору. Після вчорашньої грози досі скрізь калюжі та болото.

— Я взяла із собою дощовики для взуття, — демонструю пакетик, у якому пара новеньких дощовиків. Вони повторюють форму взуття, щільні, не промокнуть.

— Жінки, — з усмішкою хитає він головою і виїжджає з двору. — У тебе побачення сьогодні, чи що? — цікавиться раптом.

— Ем, так, — вуха та щоки червоніють від брехні, але вже краще нехай так думає, ніж те, що вбралася навмисне для зустрічі з Русланом.

Ділянка, на якій буде побудовано спортивний клуб, знаходиться на правому березі, за триста метрів від річки. Місце чудове. І нерівне… Роботи буде багато.

Роман глушить двигун, і я озираюся на всі боки. На щастя, Алмазова ніде не видно. Натомість є кілька незнайомих мені людей.

Ми виходимо з автомобіля та починаємо діставати обладнання. Роман про щось говорить із чоловіками, я проходжуся об’єктом. Тут є пара дерев — старих, розлогих — їх без варіантів викорчують, а шкода.

— Вікторіє! — кличе мене Роман, і я повертаюся, беручись за роботу.

Холодний вітер обдуває з усіх боків, кожушок короткий і не рятує від холоду, рукавички, як на зло, вдома забула. Треба було не викаблучуватись і пуховик узяти: довгий, теплий, практичний. Але ні, саме сьогодні я вирішила діяти нерозумно.

— В автомобілі залишився термос із гарячим чаєм, тобі принести? — запитую в Романа, відриваючись від роботи. Шукаю будь-який спосіб зігрітися, у ноги дуже холодно.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше