Глава 8

Надвечір моє роздратування досягає свого апогею. В інстаграм я натикаюся на фото Лілії в дорогому ресторані міста. У кадрі келих і руки чоловіка навпроти. Неважко здогадатися, що то Руслан. Але мені байдуже, з ким він проводить час, зраджує дружині чи ні.

Мене огорнуло холодом і зневагою до Алмазова. Господи, що як він усе ж таки дізнається про доньку? Який приклад він покаже Алісі, змінюючи жінок раз на місяць? Як поясню, що її батько має ще одну сім’ю? А може, і не одну. Ні, усе це надто складно. Мені більше подобається стабільність. Я не для того стільки років працювала, немов проклята, доньку ростила, від усього відмовлялася, щоб Руслан в одну мить розхитав мій світ!

— Мамо, ти доробила мені сукню на свято? — на кухні з’являється донька з книгою в руках. Вона дуже любить дитячі енциклопедії та довідники, у нас ціла полиця такими завалена.

— Зараз я закінчу з вечерею і виріжу листя, потім пришиємо разом до сукні. Не хвилюйся, ти будеш найкрасивішою.

— А Сергійко каже, що я на жабу схожа.

— Не варто брати близько до серця все, що кажуть хлопчики, — усміхаюся я.

Про Сергія в нас вдома часто розмови йдуть. Це хлопчик із паралельного класу. І мені чомусь здається, що до музичної школи Аліска через нього записалася.

— І він сміється з мене.

— А ти що?

— Нічого, — знизує вона плечима й сідає на табуретку. — Ти ж сама сказала — треба бути розумнішою, ніж він. Тому я його ігнорую. Але він не відстає від мене, мамусю. І на день народження свій не покликав. У нього минулого тижня було в ігроленді, майже всі були там, — важко зітхає вона.

— Ну, значить, ми його теж не покличемо. Біжи мий руки й вечерятимемо.

Вечір минає спокійно. Коли Аліска засинає, я відчиняю шафу й ховаю пакет із шубкою на горішній полиці. Про Руслана більше не думаю. Він подарував мені доньку та два чудові тижні, на цьому все.

Вранці в офіс іду з тривогою в грудях. Якщо вони з Лілією почнуть зустрічатися, то він постійно буде з’являтися? Мене навіть думка про звільнення відвідує, але потім, обміркувавши все добре, відкидаю її. Місце хороше, перспективне, через Руслана я точно не збираюся втрачати його.

На вулиці мороз, я поправляю шарфик на шиї Аліски, беру її за руку і веду до школи. Усе ж таки потрібно буде ще раз спробувати взяти уроки водіння, у таку погоду особливо гостро не вистачає автомобіля попри те, що йти тут не так уже й далеко.

До обіду я перебуваю в напрузі, потім трохи відпускає. І коли стрілки на годиннику добігли до шостої вечора і всі почали збиратися додому, до нас знову завітав Алмазов.

Цього разу з коробкою еклерів та двома стаканчиками кави.

Я завмерла з курткою в руках, його погляд спрямований на мене. Руслан кивнув, вітаючись, усміхнувся до дівчат і пройшов до Лілі.

Захотілося вилаятися.

— А в них, схоже, усе серйозно, кохання з першого погляду, — зашепотілися дівчатка. Я схопила сумку й вибігла з офісу.

Бісить! Як же бісить! Чому ходить сюди? На нервах моїх грає, то ігнорує, то занадто багато уваги й турботи приділяє.

Але з іншого боку це ж добре? Він зайнятий іншими жінками, моїм життям не цікавиться, отже, і про Аліску не дізнається.

У п’ятницю я приходжу на роботу вже заздалегідь готова до того, що Алмазов в офісі з’явиться. Цього разу це відбувається в обід. Він увесь такий поважний, у білосніжній сорочці, начищених до блиску туфлях і з усмішкою на обличчі зупиняється біля столу Юлії. Він приносить в офіс аромат свіжості та чоловічих парфумів.

— Це вам до чаю, дівчатка, пригощайтеся, — на стіл лягає паперовий пакет із логотипом кондитерської.

— Дякую, Руслане Костянтиновичу. А Лілії Олександрівни немає.

— Правда? — якось надто награно зображує він подив.

— Я можу набрати її та повідомити, що ви приїхали.

— Не варто відривати її від справ. Я однаково приїхав по роботі. Адже проєкт Вікторія веде? Поки що з нею поспілкуємось.

Я давлюся повітрям від його заяви.

— Взагалі-то проєкт веде Роман, я лише допомагаю. Вам варто з ним обговорити питання, які виникли, — холодно відповідаю я. Уся увага зараз спрямована на нас, дівчата до кожного слова прислухаються.

— Ну, ви ж не для краси за столом місце займаєте, Вікторіє, — глузливо вимовляє він, вигинаючи брову.

Він бере стілець і підсовує його до мого робочого місця. Демонстративно знімає пальто, вішаючи його на спинку, й сідає поряд. Так близько, що я можу відчувати прохолоду, яку він приніс із вулиці.

Поруч із Русланом задушно. Він точно вирішив випробувати мою нервову систему. Замість того, щоб перейти до справи, засипає мене безліччю зайвих питань.

— Як нога?

— Добре все, гоїться, — висовую ящик у столі й дістаю теку зі справою Алмазова.

— А донька як? Швидко відійшла після того випадку в торговому центрі?

Коли йдеться про Алісу, я напружуюся, але всіма силами намагаюся не виказувати своїх емоцій. Розгортаю теку, потім хапаюся за мишку та шукаю файл на робочому столі.