Глава 9

Руслан зосереджено веде автомобіль, повністю начхавши на правила дорожнього руху. Я не питаю, чому він залишив Лілію й за мною чкурнув. Я взагалі ні про що думати не можу, лише молитви про себе читаю, щоб із донькою моєю нічого не сталося.

— Не бійся, Вік, усе добре буде, — я здригаюся, коли його рука знаходить мою. Його долоня вдвічі більша, й моя маленька долоня в ній потопає. Його тепло передається мені, вірити в його слова дуже хочеться, але хвилювання за доньку не відступає.

— Я сподіваюся. Її досі не знайшли й телефон її не відповідає, — схлипую я. — Я не переживу, якщо з нею щось станеться. Адже вона все, що в мене є.

— Ми вже майже на місці. Зараз про все дізнаємось. Найімовірніше, вона просто не може в цьому хаосі знайти свій клас.

— Так, мабуть, так і є, — схлипую й розтираю по щоках сльози. Намагаюся дихати через ніс, щоб відновити дихання та заспокоїтися, але в цій ситуації нічого не допомагає.

Востаннє я була такою наляканою, коли на четвертому місяці вагітності після здачі аналізів мені сказали, що плід має генетичні відхилення й порадили перервати вагітність.

Я тоді ревіла весь день, а потім Макс, дізнавшись про все, відвіз мене до якоїсь навороченої приватної клініки, де я перездала аналізи. Виявилося, що все гаразд. Макс підняв галас, і як з’ясувалося пізніше, лаборант просто помилково не там кому в результатах поставила. Її недбалість могла коштувати моєму маленькому янголятку життя.

Попереду з’являється будівля ліцею. Дві пожежні машини, повне подвір’я людей. З вікон на горішніх поверхах валить дим і мені стає погано. Автомобіль не встигає повністю зупиниться, як я відчиняю дверцята і вискакую з нього на ходу. Біжу до поліціянтів, які теж прибули на виклик.

— Вибачте, дівчинка з першого «А», Самойлова Аліса, вчителька повідомила мені, що вона не вийшла разом із класом, її не знайшли? — хапаю чоловіка за рукав і дивлюся на нього з надією.

— Зараз уточню, заспокойтесь, із постраждалих у пожежі першокласників немає.

— Угу, я чекаю, я їй дзвонила, вона слухавку не бере, вчителька сказала, що вона на уроці в туалет відпросилася.

Поліціянт киває і відходить до рятувальників. Краєм ока помічаю, що й Руслан прямує в їхній бік, про щось розмовляє, позираючи на мене. Потім чоловік відволікається на рацію, знову каже щось Алмазову й той махає мені, щоби підійшла.

— Що сталося? Не мовчи, — насилу ковтаю клубок у горлі.

— Знайшли дівчинку на першому поверсі, у кабінці туалету. Здається, з нею все гаразд, але поки що точно не знають, це Аліса чи ні, — повідомляє мені Руслан із тривогою в погляді.

Я напружуюсь усім тілом, з надією дивлюся на відчинені двері ліцею. Навколо нічого не помічаю й навіть не звертаю уваги, коли Руслан загортає куртку в мене на грудях і застібає ґудзики.

— Мені не холодно, — кажу, коли каптур мені на голову натягує.

Дихання обривається, коли чоловік у формі пожежника виходить із задимленої будівлі з маленькою дівчинкою на руках.

Я одразу впізнаю чобітки доньки. Зриваюся з місця, але мені не дають наблизитися до будівлі. Хтось перехоплює мене за талію, зупиняє.

— Дівчино, туди не можна.

— Там моя донька! Відпустіть! Там моя донька! — кричу щосили.

— Зачекайте тут, будь ласка, — наполягає він, не пропускаючи мене далі.

— Віко, її зараз сюди принесуть, усе позаду, її знайшли, — м’яким голосом вимовляє Руслан, беручи мене за руку.

Я ледве утримую себе на місці. Надто повільно пожежник наближається до нас. Коли лишається кілька метрів — не витримую. Вириваюсь і біжу до неї.

— Алісо, доню моя! — я відбираю її в чоловіка, до нас одразу прямує бригада швидкої допомоги. Аліса реве, чіпляється за мою шию. Я ж оглядаю її, й лише коли переконуюсь, що видимих ​​пошкоджень та опіків немає, можу видихнути.

Ми плачемо разом. Вона від переляку, я — від пережитого шоку та безмежної радості, що моє маля знайшлося. Медсестра накидає на її спину ковдру, просить нас пройти в карету швидкої допомоги, а все, що можу я — притискати до себе свою малу і плакати. Здається, мені теж не завадить допомога медичного характеру у вигляді міцного заспокійливого.

Руслан на відміну від мене мислить тверезо. Він відриває від мене Аліску, бере її на руки.

— Нумо, принцесо, припиняй плакати. Зараз підемо й дозволимо лікарю тебе оглянути. Ти ж смілива? А я поки що поговорю з рятувальниками, дізнаюся що та як. А потім ми поїдемо до кафе, накупимо солодощів. Якщо мама, звісно, дозволить. Дозволить?

Він запитально дивиться на мене. Я негарно шморгаю й киваю. Здригаюся під пронизливим вітром, нарешті, починаю помічати, що діється навколо: стривожені та злякані батьки забирають дітей, кілька репортерів із камерами намагаються з’ясувати подробиці в пожежників, вчителі відзначають у списках учнів.

— Як тебе звуть, сонечко?

Ми опиняємось усередині карети швидкої допомоги, жінка забирає в Руслана доньку, починає огляд.

— Аліса, — тихенько шепоче вона.

— А я Любов Петрівна.

— З нею все добре? — не витримую я, спостерігаючи, як жінка проводить маніпуляції.