Глава 11

Я гублюся, незрячим поглядом ковзаю по приміщенню, потім завмираю на обличчі Руслана. Він дивиться на мене з прихованою надією, ніби й справді дуже прагне нашого спілкування.

— Так, можна було б, самій якось не хочеться чекати, — погоджуюся я, вирішуючи, що це чудова можливість подивитися, яким він став і зрозуміти, які наслідки може спричинити моє зізнання.

Мені не вдається приховати свою нервозність, доводиться сховати руки в кишенях, щоб Алмазов не помітив, як я тремчу в його присутності.

— Чудово, — прочищаючи горло, вимовляє він, усе ще не забираючи руку з мого плеча. І дивиться так дивно на мене. — Ходімо, я знаю неподалік гарний заклад. Ти не проти, якщо ми пройдемося набережною? Втомився від їзди.

— Так, можна було б.

Ми виходимо за територію ресторану, неквапливо крокуємо вздовж річки. Погода вітряна, але я зараз нічого довкола не помічаю. Усе, що має значення — чоловік поруч зі мною.

Між нами повисло незручне мовчання, ніхто не наважується першим його порушити. Говорити нам насправді немає про що. Руслан успішний і багатий чоловік, я лише середньостатистичний офісний працівник. Дівчина з його минулого, яка не досягла жодних висот за той час, що ми не бачилися. Хіба що доньку йому народила та виростила. Про яку він і гадки не має. Ось і всі мої здобутки.

— Тож чим ти тепер займаєшся, Руслане Алмазов, чемпіон боксу за версією?.. Вибач, я не сильна в цьому всьому.

— Деяким бізнесом, — ухильно відповідає він. — Тримаю бійцівські клуби, магазини спорттоварів і таке інше.

— Ясно.

Я відчуваю на собі його пильний погляд, найімовірніше, він чекає, що я продовжу ставити питання, рятуючи наше дивне спілкування, але я не знаю, що ще запитати.

— Як Кіра адаптувалася в країні?

— Ми переїхали, коли їй ще року не було, тому адаптація не знадобилася. А ось із Софі було складніше.

— Ну так, вона явно не звикла до поганих доріг, брендових підробок та сірих п’ятиповерхівок, — гмикаю я.

Руслан усміхається на моє зауваження, не погоджується, але й не заперечує. Він притримує для мене двері, пропускаючи до затишного приміщення італійського ресторанчика. Тут тепло й обвітрене обличчя відразу починає пекти.

— Нумо допоможу, — Руслан знімає свій верхній одяг і забирає в мене шубку. Я знову злюся, що піддалася пориву й одягла її сьогодні, але він, здається, навіть не пам’ятає, що купував саме її, або тактовно мовчить.

Хоча хто сказав, що купував він? Може, секретареві своєму доручив і гадки не має, як вона виглядає.

Ми влаштовуємося за столиком біля вікна, обоє поринаємо поглядом у меню.

— Раніше ти був балакучішим, — помічаю я, коли втомлююся від цієї тяжкої мовчанки. Раніше він любив відпускати жарти та уїдливі коментарі, я ж ніколи в боргу не залишалася.

— І безтурботнішим, — широко усміхається Руслан. — Насправді я просто не знаю, як поводитися з тобою. Ти заміжня, а, отже, потрібно тримати рамки пристойності. А мені хотілося б зовсім іншого.

Я давлюся повітрям від такої його заяви. Примружую очі, уважно дивлюся на нахабу. Не буду брехати: мені приємно, що він усе ще вважає мене привабливо. Але не більше.

— Ти, наскільки мені відомо, теж одружений. А я не маю звичок зав’язувати інтрижки з зайнятими чоловіками, — гордо заявляю я.

Руслан гмикає, погляд його спалахує щирою цікавістю. Наша розмова переходить межі, які хотілося б тримати.

Він спокійно відкидається на спинку диванчика, закидає ногу на ногу, мені від його погляду стає неспокійно. Хитрий такий, наче замислив щось.

— А якби, припустимо, я був не одруженим? Це щось змінило б?

І усмішка така самовдоволена, наче джекпот щойно виграв.

— Не думаю, — поспішаю запевнити його. — До того ж ти точно одружений, тож жодних «якщо» і «припустимо» не може бути.

— Віко, я розлучений вже чотири роки, — схилившись ближче до мене, повідомляє він і мої брови від подиву злітають вгору.

— Ти розлучився? — хмурюся я. Не пам’ятаю, щоб у мережі така інформація спливала.

Руслан киває.

— Я залишив Софі будинок, перераховую щомісячне утримання на неї та доньку, часто приїжджаю та залишаюся в них. Ми створюємо щось на зразок видимості сім’ї. Заради Кіри. Вона тяжко пережила наше розлучення, — зізнається мені.

— Це… несподівано, — не знаходжу відповідних слів на таку новину. — Мені здавалося, ти кохав її.

— Кохав. Колись давно. Але одружився не через кохання, — видихає Руслан, масажуючи пальцями перенісся.

Нашу розмову перериває офіціант. Розставляє перед нами посуд, приносить чай. — Ви готові зробити замовлення чи потрібен ще час? — запитує в нас.

— Так, — першим відмирає Руслан. — Мені стейк середнього прожарювання, овочі та яблучний пиріг на десерт.

— А мені пасту з морепродуктами. Це все.

Офіціант повторює замовлення і, переконавшись, що все вірно, відходить від нашого столика.