Глава 14

Руслан

У вухах один дзвін. На годиннику чотири ранку, а сну в жодному оці. Я кружляю містом, намагаючись усвідомити новину, що ніби бомба вибухнула прямо в моїх руках.

Я й уявити не міг, що Віка могла від мене завагітніти. Ні разу такої думки в голові не промайнуло, жодного разу навіть не допускав. А тепер… тепер моїй доньці шість із половиною, вона ходить у перший клас і це єдине, що я про неї знаю.

Дякую, що хоч іншого чоловіка батьком не кличе, це був би удар нижче  поясу.

Я був дурний, що сім років тому її відпустив. Не рвонув за нею наступним рейсом. Але були справи важливіші, думав: вирішу все й одразу до неї. Тому що коли Софі знайшлася, у голові сформувалася чітка думка – вона зайва. Мені хотілося б ще кілька місяців відстрочки. Адже так добре з Вікою було. І в грудях боліти перестало, і злість на всіх баб випарувалася.

Але я пізно помітив, що її немає в номері. Затягнув із поясненнями, до того ж навалилося багато проблем із сім'єю Софі, її чоловіком, документами на встановлення батьківства. Розгорівся скандал, відлуння якого досі позначається на нас.

Софі з батьком не спілкуються. Вона повністю під моєю опікою, залежить фінансово від мене. Софі ніде не працює, адже вона донька багатих батьків, а потім був чоловік мільярдер. Вона ніколи не думала про гроші, не рахувала витрати і змінювати щось не хотіла.

Пам'ятаю, як в перший рік нашого спільного життя вона примудрилася за два місяці витратити всі заощадження на одному з моїх банківських рахунків.

Не те щоб я був жадібним, але тоді купу бабла влив у документи, переїзд, купив будинок за хрінову хмару грошей біля моря, мені потрібно було платити персоналу, менеджеру, до чергового бою залишалося ще чотири місяці, а Софі скупала на аукціонах діаманти, літала в Мілан на шопінг, залишаючи дочку з нянею. Жила так, ніби досі заміжня за магнатом, а тили прикриває багатий татко.

Тоді й сталася наша перша сварка. На карті з'явився ліміт, сережки, які вона купила на останньому аукціоні, благополучно туди повернулися. Софі кричала, скандал затягнувся на тижні, ліжко наше охололо остаточно.

Я зірвався, зазирнув у бар, помітив там довгоногу брюнетку, що зі спини так нагадувала Віку. Усамітнився в номері готелю. Вранці пошкодував. Але серветку з її номером телефону сховав у гаманці, а через десять днів зателефонував.

Очі в неї були іншого кольору, два сині океани, але посмішка, тембр голосу – нагадували про дівчину з минулого. Про дівчину, яка була щаслива далеко від мене. За іншого заміж вийшла. Як тепер виявилось – любила того хлопця з дитинства, а дочку від мене народила.

Марина гріла моє ліжко протягом кількох років. До того часу, поки мі не розійшлися в дечому. Тепер вона, здається, одружена з якимось столичним перцем, і не сміє наближатися до моєї родини. За цим стежать мої люди, я достатньо грошей заплатив їй у якості відступних.

У свою квартиру повертаюся, коли на вулиці вже світло. Вдома тихо та надто задушливо. Відчиняю у спальні вікно, надихатись морозним повітрям не можу. Все прокручую в голові нашу наступну зустріч з донькою. Потрібно купити їй щось. Хвилююся, як пацан, незважаючи на те, що досвід того як поводитися з дітьми у мене є.

Завалююся спати, але нетерпіння всередині мене, очікування зустрічіь - не дають забутися спокійним сном. Раз у раз у голові відновлюю образ Аліси. Така мила, гарненька, точна копія Вікі.

Віка….

Вона стала ще більшою красунею. Тепер безумовно не дівчинка, а жінка. Відкрита, трохи колюча, горда та чарівна. Їй не личить її робота, і той офіс теж. Я міг би легко змінити її життя, але у Віка одружена. Її чоловікові пощастило, а я проморгав. Знайшов одну дочку і втратив іншу.

Нетерпіння таке сильне, що хочеться рвонути назад прямо зараз. Відвезти Аліску до школи, дорогою десь поснідати, спитати як справи. Не уявляю, як сказати, що я її батько. Боюся її реакції, адже вона може думати, що я покинув її.

Чомусь остання думка перед тим як засинаю – треба навідатися до нотаріуса та переписати заповіт. Вмирати я, звичайно, у найближчому майбутньому не збираюся, але так на душі спокійніше буде.

Прокидаюся від звуку будильника. Час повертатися в реальність. Дві чашки кави і я готовий до нового дня. Сподіваюся, обійдеться без чергових новин.

- Якого біса, Руслане? Адже ми домовилися – у неділю ввечері діти на тобі. Ти зірвав мені всі плани на ніч, - бурчить у слухавку друг.

Ярослав осів у столиці раніше за мене, і зі спорту не пішов. Його кар'єра мчить уперед швидше, ніж його спортивний болід, і я щиро радий за товариша. Він займається тим, що йому справді до вподоби, поки я вкладаю наші бабки у справу, пізнаючи всі кола пекла під назвою «бюрократія».

- Пробач, у мене ... у мене дочка є, прикинь? - Злегка розгублено вимовляю я, тому що досі не можу це усвідомити.

- Так, ясно, все ж таки ці удари в голову на рингу не пройшли безслідно. З тобою все гаразд? Якщо так, то смію  нагадати, що в тебе вже давно є дочка. Її звуть Кіра і, швидше за все, ти вранці відвіз її до школи, - гострить він.

Я чортихаюся про себе. Адже обіцяв учора доньці, що за нею заїду. Образиться і матиме рацію.

- Ти не зрозумів, - після короткої затримки говорю я. — У мене є ще одна дочка.