1

– А ти погладшала, ти в курсі?

– Дякую, бабуню, – відгукуюсь я, – і тобі доброго ранку.

Бабуся стоїть у дверях кухні, але навіть у коридор долинає її важке зітхання, яке змушує мене все-таки уважніше придивитися до свого відбиття. На випічці подруги погладшати нескладно й навіть пробачливо. Вона в цій справі майстер, сама через вагітність їсть мало, тому доводиться їй допомагати.

Може, я і справді трохи захопилася й час знову сісти на дієту? Після весілля, звісно. Сьогодні я на такий подвиг піти не зможу.

Та ні, жодних видимих ​​змін у своїй фігурі не знаходжу. Сорок шостий розмір, як і був. Влізла я у свої джинси, які купувала ще до претензій бабусі. Швидше за все, справа у светрі, треба було одягнути щось із декольте, але переодягатися вже часу немає. Та і для посиденьок на природі ранньої осені це більше підходить, ніж блуза.

– Не там дивишся, – підказує бабуся, спостерігаючи за мною.

– Так? Тоді немає про що хвилюватися. Вигляд спереду мене більш ніж влаштовує. Вигляд ззаду навряд чи хтось буде розглядати. Тим паче що здебільшого я сидітиму. Але обіцяю, коли повернуся, щоб порадувати тебе, зроблю кілька присідань.

На чергове важке зітхання я не звертаю уваги. Нанісши помаду на губи, поправляю зачіску: як вдало я встигла її освіжити. Перед весіллям у Наталі буде стільки турбот, що до мене могла не дійти черга. А кращого майстра-стиліста важко знайти.

– О-хо-хо… – зрозумівши, що звичайні зітхання мене не пробивають, продовжує журитися бабуся.

– Слухай, бабунь, – кажу я, поглянувши на неї й помічаючи деталь, яка врятує мене від поспішно взятих на себе зобов’язань. – Ти забула надіти окуляри, тож твої претензії не приймаються.

Вона тут же плескає долонею по голові, потім мацає чоло, розуміє, що забула, так, але однаково не здається. Не в її характері. Може, тому і тримається майже як огірочок уже дев’яносто два роки.

– Іро, якщо я розгледіла зайве без окулярів, можеш собі уявити рівень катастрофи!

Ну і я ж їй не підкидьок.

– Можу. У тебе двоїться в очах.

Поглянувши на годинник, перериваю нашу захопливу дискусію. Час підтискає, а ще ж треба забрати пасажира. Помітивши, як я стрімко мчу до кухні, бабуся ще раз зажурено зітхає.

– Так, бабуню, – говорю я, відчинивши холодильник. – Суп є, каша є, котлети є, фрукти є, багато – тож протримаєшся, поки я повернуся.

– Іди, іди вже, розважайся. На пару днів відпускаю.

– Це дуже великодушно з твого боку, але завтра мені на роботу, тож на ніч повернуся.

– Їхати в таку далечінь усього на кілька годин! Потрібно брати від життя та молодості все, що воно дає. Іти у відрив так, щоб у старості від спогадів щоки червоніли та вбивали цю елітарну блідість!

– Раніше треба було прищеплювати свою філософію. А зараз мені сорок, тож я беру все в помірних порціях. І потім, – міркую я, споруджуючи бутерброди нашвидкуруч і складаючи їх у пакетик, – це пристойний дім, там зберуться пристойні люди. Який відрив?

– Сорок, н-так…

Вона знову важко зітхає, і я, прихопивши згорток, поспішаю до виходу. А то знову нарвусь на якийсь комплімент.

– А що, у пристойних домах гостей уже не заведено частувати?

– Ну поки доїду…

І хоча всього хвилину тому бабуся сама вказувала на дальність мого напрямку, зараз цей аргумент її не влаштовує. Гадаю, річ не в тому, що я виношу з дому останню ковбасу. Просто вона так і не одягла окуляри й усе ще бачить мене дещо спотворено.

– І все-таки я сподіваюся, що ти в цьому пристойному домі когось придивишся, – проводжаючи мене, дає настанови бабуся. – Тільки врахуй, тобі потрібен хто-небудь значно молодший, ніж ти. Набагато молодший. А то поки ви з ним розхитаєтеся, поки його сперматозоїди прокинуться й повірять, що їм і справді треба рухатися, поки згадають, як це робиться, я так і помру, не побачивши правнуків. Тільки заради них і тримаюсь!

– Бабунь, у мене для тебе гарні новини, – одягнувши кросівки, цілую її в щоку, – ти житимеш ще довго!

Махнувши рукою, вона зачиняє за мною двері, а я спускаюся сходами й заразом переглядаю пропущені повідомлення в телефоні. Це спам – одразу в кошик, це по роботі – до завтра потерплять. А ось останнє прийшло п’ять хвилин тому й воно найактуальніше:

«Ти скоро? Я стою під машиною».

Ой-ой-ой, у нас другий поверх, машина стоїть під вікнами – потрібно поквапитися!

Надвір я майже вискакую – біля мого улюбленого Рено Каптур і справді стоїть дехто й чекає. Чорне волосся скуйовджене, джинси, кросівки, светр як у мене, тільки синього кольору.

Був би кольору синій металік, може, він хоч трохи злився б із машиною, а так шансів мало.

– Єгоре, ми ж домовлялися, що я підхоплю тебе на розі, – знявши сигналізацію, говорю я. – Нумо сідай!

Він відчайдушно позіхає і, як навмисне, повільно відчиняє двері. Повернувши голову, я дивлюся на наше кухонне вікно: так і є. Бабуся стоїть на посту. Уже в окулярах. Уважно розглядає Єгора. Ну зовнішність її мало цікавить – хоч йому з цим і пощастило. А ось вік… вік вона точно зазначить. І те, що йому двадцять один, її навряд чи збентежить.