2

Єгор уже займає місця й махає мені, щоб поквапилася. Господар дому командує, щоб швидше наливали. Але я не за цим прийшла.

– Вітаю, Пончику, – обійнявши подругу, вдивляюся в її обличчя. – Ти ж уже знаєш, з чим я тебе вітаю, правда? Мені не збрехали?

Вона усміхається, й іншої відповіді не потрібно: буквально світиться щастям. Але Лука, обійнявши її, однаково підтверджує:

– Знає. Вже хвилини як дві. Тож настав час святкувати – ходімо за стіл!

Вікінг. Не дарма мені так здалося, коли вперше побачила його. Високий, сильний, бородатий. Тільки вікінги крали дівчат на своїх кораблях, а цей примудрився провернути той самий номер на байку.

Наталі хотіла завагітніти від анонімного та безіменного донора, а одного разу цей донор з’явився в неї на порозі. Приспав пильність, сказавши, що в нього є інша і його цікавить лише дитина, а в результаті привласнив собі двох: і дитину, і матір.

Іншими словами, можна сказати, що зараз ми святкуватимемо наслідки порушення анонімності.

– Сідай, – смикає мене Єгор, щойно я підходжу до столу. – З цього боку все найсмачніше.

– Щось мені підказує, що найсмачнішому залишилося недовго тут красуватися.

– Тобі залишу, – запевняє присягаючи він. – Відплачу за твої бутерброди.

– Я завжди знала, що найкращі вкладення – не в банк, а в людей.

Поки я сідаю, Єгор уже встигає наповнити мою тарілку, його наповнювати вже нікуди. Співчуваю тим, хто з необережності сів поруч із нами. Повернувши голову, я зустрічаюся поглядом із сусідом по ліву руку й від несподіванки беруся розглядати його пильніше.

Це Гном. Бармен із бару для байкерів. Ми з Наталі двічі бували там і двічі йшли, не розплатившись. Не через жадібність, просто так обставини складалися. І якщо ми сидимо разом… Схоже, настав час повернути йому борг і відвоювати для нього кілька шашликів.

– Доброго дня, – кажу я, впоравшись із подивом.

Він з усмішкою киває. Впізнав – уже добре. Тому що ті два рази мені здавалося, що він мене взагалі не помітив. Уся його увага була прикута до грудастої білявки.

– Доброго, – відповідає він.

Голос приємний. Чоловік помітний, років тридцяти п’яти, хоча вгадувати вік у цій компанії я вже не беруся. Високий, потужний, карі очі з інтелектом. Коли поруч з ним крутилася блондинка, так не здавалося, просто він мені чимось сподобався. Вдруге до бару я приходила тільки через нього, а він…

Втім, у блондинки ж замість грудей два парашути. І він дивився на них так, ніби чекав, коли ж станеться стрибок. Тож усе можна списати на його захоплення спортом.

Цікаво, який би він мав вигляд без бороди? Вона в нього доволі масивна. А ще цікаво: при поцілунках борода сильно колеться? Якось я в Наталі не запитала, а питання, між іншим, цікаве.

– Так, годі жувати! – лунає над столом гучний голос Матвія Сергійовича. – У всіх налито? Дайте сказати тост, за скреготом ваших щелеп нічого не чути!

І тиша.

Не здивуюся, якщо сусіди, щоб уникнути сварки, теж стиснули щелепи щільніше. Тому що за нашим столом, на мою думку, навіть дихати почали через раз. Спочатку один дихає, потім другий.

Повернувши голову, я дивлюсь на господаря будинку. Я тільки вчора побачила його вперше й досі не можу повірити, що це тато Луки. І що йому п’ятдесят. Я б дала йому максимум трохи за сорок.

Так, чорне волосся ніби злегка посипане сіллю, а в іншому його вік не виказує нічого. Підтягнута фігура без натяку на жир, вольове обличчя майже без зморщок, якщо не брати до уваги глибокої складки на чолі. Таке відчуття, що вранці замість звичного для нас чаю чи кави він їсть молодильні яблука.

Я б навіть поцікавилася в нього, чи можна купити саджанець, але в нас якось не залагодилося від початку. Та й навряд чи залагодиться. Він запропонував мені посаду бухгалтера у своїй компанії, а я відмовилася.

Не лише тому, що останні десять років працюю не простим, а головним бухгалтером. Мене більш ніж влаштовує моє керівництво. І саме моє керівництво дратує Ярова Матвія Сергійовича.

Не знаю, чи є між ними якісь інші рахунки, крім того, що два роки тому мій шеф одружився з його колишньою дружиною. На момент знайомства з моїм шефом вона вже була розлученою – здавалося б, які претензії? Але, напевне, минуле не відпускає. Попри те що теперішнє в нього років на двадцять молодше.

Чіпка панночка. Навіть коли він піднявся, однаково примудряється від нього не відлипнути. Її рука позаду нього, й от навіть думати не хочу, за що вона тримається. Навіть якщо це кохання, не на людях же?

– Світлано, – цього разу його голос звучить дещо тихіше. – Візьми келих. Краще двома руками.

Я натикаюсь на погляд господаря дому. Він що, прочитав мої думки? Ні, я рішуче відмовляюся вірити, що в нього стільки талантів. Досить із нього вічної молодості. Це просто збіг, вірно?

– Так, що я хочу сказати… – він підіймає чарку й обводить майбутніх молодих таким нищівним поглядом, що інші сховалися б під стіл, а вони усміхаються. – З весіллям не затягуйте, щоб не довелося шити весільну сукню зі штори. З дитиною теж… Ні, тут поспішати не треба – нехай буде все вчасно. Загалом, нарешті! У мене у ваші роки… Гаразд, головне не сказав: схвалюю!