3

– Що тут у вас? Так смачно пахне!

До нас підходить Світлана. Я мовчу. Ніколи не знала, як відповідати на дивні запитання. Вона господиня цього дому, ми стоїмо біля мангала, і всі в курсі, що ми смажимо тут м’ясо. Таке саме є на столі. Денис починає нахвалювати свій шашлик і розповідати вже їй про свій метод.

– Що б ми без вас робили? – захоплюється вона.

Денис входить у раж, вочевидь увірувавши, що без нього господарі розорилися б на ще одному кухарі. Зрозуміло ж, що решту страв готувала не Світлана. Але я дивлюся на неї із захопленням. У дуреп до такої міри я не вірю, тим паче при такій людині, як Яров. Отже, це талант. Чіпляти чоловіків, надихати та утримувати поруч із собою. Попросити в неї майстер-клас чи що?

– Чоловік і м’ясо створені одне для одного, – усміхається вона, а потім, так і не дослухавши таємницю маринаду, повертається до мене. – А ви, я помітила, здебільшого налягаєте на салати?

– Це ви просто мене пізно помітили.

Але насправді для мене одкровення, що Світлана взагалі звертала увагу на когось, крім Матвія Сергійовича.

– Салати – це правильний вибір. Я б ще порекомендувала вам зробити акцент на капусті, – каже вона, провівши долонею по своєму декольте.

Денис підвисає – куди йому пальчиком вказали, туди він і дивиться. Я, до речі, також. Поблизу ефект ще потужніший. Очевидно, Яров поділяє мої переконання і вкладає не лише в банк, а й у людей. Лише в цій зоні розмістилася вельми пристойна сума.

– Порада з особистого досвіду? Тоді буду не проти, якщо закинете пару качанчиків у кошик Єгора. Але мені щось здається, у вас був більший акцент на моркву.

Тепер підвисає ще і Світлана, навіть не здогадуючись, що цим самим провалює кастинг на роль мого коуча.

– Відлучуся в дамську кімнату.

Моє повідомлення пожвавлює обох. Не те щоб я вважала за потрібне їм відзвітувати. Можна сказати, стараюся для господаря дому. Навряд чи він був би мені вдячним за горілі шашлики та два раптові пам’ятники в себе на ділянці.

Дамську кімнату я знаходжу без проблем. Її розташування мені підказує… ну, мабуть, покоївка.

Біля мангала зайнято. Повертатися так швидко за стіл не хочеться: у шлунку ще відчувається важкість. Почувши сміх Наталі, я вирішую пройтися й заразом подивитися на жахливі квіти, яким підписали смертний вирок.

Будинок величезний. У ньому, мабуть, легко загубитись. Але вихід на заднє подвір’я я знаходжу без проблем. Хоча все ж таки злегка прораховуюсь: сміх Наталі лунає з іншого боку. Але, помітивши квіти, я звертаю доріжкою саме до них.

Слідів від байка тут немає і близько. Та й узагалі прогулянка – гарна справа. Особливо коли довкола так красиво, як тут. Дуже доглянута територія. Велика. Напевно, господареві будинку все подобається крапельку гіпер.

Руді квіти виявляються незвичайними та дуже гарними. Але, навіть стоячи біля них, я не відчуваю обіцяного бридкого запаху. Вони досить низькі, але понюхати їх дуже цікаво. Присівши поруч із ними, тягнуся вперед, щоб ненароком не наступити. Не відчуваю нічого. Як на мене, у них взагалі дуже тонкий аромат, ненав’язливий.

Схиляюся ще нижче й, обхопивши стебло однієї квітки, практично зариваюсь у неї носом.

– Вирішила зайнятися прополюванням? – гримить наді мною голос господаря дому.

Підвівшись, обертаюся. Вражає, що Світлана так далеко відпустила його одного.

– Щось ви, Матвію Сергійовичу, мені з кожним разом посади все нижче й нижче підсовуєте.

– Я попереджав. Двічі не пропоную. Посада бухгалтера тобі більше не світить. Про посаду садівника можеш подумати, якщо в тебе кращий смак, ніж у того, хто її зараз обіймає.

Мені стає дуже смішно. Хоча я не можу зрозуміти, жартує він чи ні.

– Знаєте, – кажу, – коли йшлося про посаду бухгалтера, у мене склалося враження, що працювати у вас – рідкісний шанс. А у вас, виявляється, просто катастрофічна проблема з кадрами.

Миготить думка: чи не переборщила? Раптом образиться? Але він поводиться як людина, повністю впевнена в собі та у своїй правоті, якій нікому й нічого не потрібно доводити. Обличчя непроникне. Спокійний погляд застигає в мене на обличчі. Ну зрозуміло, нижче, за його мірками, у мене нічого розглядати.

Хмурюся, спіймавши себе на цій думці. Яка мені різниця, як він на мене дивиться? Ось що Денис при мені розглядав декольте Світлани – так, було трохи прикро. А тут…

Але з ним у мене взагалі збій реакцій. То мороз шкірою від його погляду помилково прийняла за мурашки. То ні з того ні з сього зачепило, що він із тих рідкісних чоловіків, хто при розмові з жінкою дивиться у вічі.

– Квіти дуже гарні, – говорю я. – І пахнуть приємно. У мене б рука не піднялася їх знищити, тож від посади садівника я теж відмовляюся. Гаразд, піду подивлюся, як там Єгор. Якщо мого супутника добре нагодували, мабуть, ми поїдемо додому.

Доріжка доволі широка, але, коли я проходжу повз господаря дому, у мене виникає відчуття, що ми на ній ледве розходимося. Навіть випадково зачіпаємо одне одного руками. А, ні, не випадково! З подивом дивлюсь на долоню Матвія Сергійовича в себе на передпліччі.