4

– Привіт, Білченя!.. Та ні, ще зайнятий, не така це проста справа – прилаштувати старшого брата. Потрібно ж переконатися, що його не підсунуть назад… Ага… До завтра, поцілую при зустрічі, – завершивши дзвінок, Єгор знову набирає когось. – Привіт, Білочко! Так, уже звільнився. Дочекався, поки Луку відвезуть, простежив: начебто назад він не просився. Тож забігай через годинку, шашлики ще будуть гарячими… Ага, чекаю, поцілую при зустрічі…

– Слухай, – говорю я, коли він закінчує переговори. – А дві білочки на одного хлопчика – це не багато? Морочиш дівчатам голову!

– Та невже! Вони чудово розуміють, що одружуватися я зберуся нескоро. Вони теж не дурепи – так рано ярмо на себе одягати. То що нам, усі ці роки від целібату страждати? І потім, ти сама знаєш, яка зараз проблема із чоловіками.

Це точно. Чи мені не знати. Мені останнім часом трапляються або ті, хто все життя непритомнів навіть побачивши «білочку» й тепер боїться навіть потриматися за хвостик, або ті, хто вже дострибався й зараз може тільки дивитися, або ті, хто при першій зустрічі хоче «білочку» завалити.

Звісно, Єгору я цього не кажу. Кілька разів розповіла йому про свої побачення – він так іржав, що його зігнуло, ще й відкашлювався потім хвилин двадцять. А ми все ж таки в моїй машині й він щільно поїв.

– Нічого, – потираючи руки, посміхається Єгор. – Одного я прилаштував у надійні руки. Тебе теж прилаштую.

– Обережніше з обіцянками. Бабуся років десять тому обіцяла мені те ж саме. Сказала, що вже оформила собі могилку й замовила пам’ятник, але перед смертю хоче встигнути видати заміж.

– І що?

– Тепер кілька разів на рік лякає співробітників похоронного бюро, коли заходить змести пил зі свого постаменту та поскаржитися, що за її могилкою погано доглядають.

Єгор так регоче, що я про всяк випадок відчиняю вікно з його боку.

– І потім, – кажу я, – де ти мені кандидатів шукати збираєшся? У тебе ж в оточенні переважно однолітки. А мене Матвій Сергійович сьогодні наполегливо вмовляв вступити до свого елітарного клубу.

– А що за клуб? Може, мені теж вступити?

– Вступиш. Якщо дострибаєшся. Років за двадцять туди всіх приймають. «Безнадія. Крапка. Ком» називається.

– Слухай, він що, прямо так тобі й сказав? – не вірить Єгор. – Я думав, ви з ним квіти обговорюєте. Так мило розмовляли. Я вас бачив, заважати не захотів. Тим паче він був у такому настрої! А це рідко буває!

– Дедалі більше переконуюсь, що правильно відмовилася від посади. Якщо це шеф у настрої, навіть не можу уявити, який він не в дусі.

– Це ти дарма. Ти хоча б маєш уявлення, хто він такий і чим займається?

– Навіщо мені це? Він майбутній свекор моєї найкращої подруги. Якого я, на щастя, побачу ще один раз.

Єгор розвертається на сидінні.

– Ти не розумієш. Багатьом за щастя з ним познайомитись. Якщо йому сподобатися, з цього знайомства можна багато отримати.

– Угу, – гмикаю я, – а якщо не сподобатися, відхопиш капусту з морквою.

– До речі, я так і не зрозумів: навіщо тобі овочі?

– Голубці робитиму. Борщ зварю. Спартачу пару салатів. Обраниця Матвія Сергійовича переконувала мене, що це дуже корисно.

– Знайшла когось слухати! Шашлик! Ось найкорисніша річ! Але нічого, я з тобою поділюся, – він зустрічає мій здивований погляд і знизує плечима. – Я сам винен, не подумав, не підказав. А ти посоромилася, от і не знала, що попросити. Нічого, ось роззнайомишся, звикнеш…

Якби я не трималася за кермо, я б перехрестилася, тому що ближчого знайомства, ніж уже відбулося, моя самооцінка може не витримати. До речі, чому б її не підвищити просто зараз? Пам’ятається, мене все запрошував на побачення один стоматолог…

– Потапе?.. Так, це Ірина… Якщо тобі підходить, завтра в обідню перерву можемо зустрітися… Домовилися…

– Чому не ввечері? – цікавиться Єгор після моєї розмови.

– Вечори в мене для перспективніших справ.

Він гмикає. Хитає головою. А потім впевнено заявляє:

– Ні, все-таки без мене ти не впораєшся!

І потім мовчить усю дорогу.

Я не сперечаюся. Знаю, що ентузіазм зникає після кількох невдалих спроб. Бабуся ж не єдина, хто намагався допомогти, коли мені перевалило за тридцять. У нас бабусь ціле подвір’я. Просто решта або померли, або здалися.

Висаджую цю сваху-мрійника біля його будинку, отримую плату у вигляді одного шампура, виділяю йому для салатика один качан капусти й відпускаю на полювання на білочку.

– О! – побачивши мене з кошиком, вигукує бабуся. – Тепер я бачу, що тебе запрошували й справді пристойні люди!

Я ставлю кошик у кухні на стіл, сама переодягаюся в домашнє. Коли приходжу, бабуся вже виклала капусту та м’ясо, дісталася до моркви. Задоволена, дивиться на перспективу, чудово розуміє, що овочі стануть у пригоді. А потім раптом сумнішає.

– Бабусю, що таке?

– Пристойні, – каже вона, зітхаючи. – Але жадібні чи що?