5

– Я так розумію, як минуло побачення, можна не питати, – каже шеф, підійшовши до мого столика.

Ну і справді, до чого зайві питання, якщо все й так очевидно? Я сиджу за столиком у його ресторані, переді мною чашка кави й два шматочки чизкейка, а у вазі сумує втомлена троянда.

Довелося відмовитися від ідеї посидіти в кафе торгового центру: Потап був твердо налаштований довести лекцію до кінця.

– Всі ви, жінки, однакові – тягнетеся за лоском, – протягнув скривджено він, коли я зібралася йти. – Вам душа не потрібна. У цьому вся проблема, еге ж? Ми ж більше з тобою не побачимось?

– Хочеш дізнатися, у чому проблема? Я тобі скажу. Ти правильно зрозумів, ми більше з тобою не побачимось, але, можливо, ти врахуєш це з кимось іншим, – відповіла я. – Ти почав з обману. Тебе цікавило все, що завгодно, крім мене. Ти легко проковтнув слова, які б образили будь-якого чоловіка. І так, я роблю висновок, що так ти напевно повівся б у ситуації, якби спробували образити й мене. А ще ця спроба завантажити мене своїми комплексами та натиснути на почуття провини. Проблема в тому, Потапе, що душу фотошопом не скоригувати.

Ще дорогою до автомобіля я заблокувала його номер. Він мав можливість відповісти – він нею не скористався.

А в нашому ресторані затишно, добре й ніхто не намагається підкотити зі своїми психологічними проблемами.

– Шеф, – кажу я, – я дійшла висновку, що в нас кава й солодощі найсмачніші.

– З вашою п’ятдесятивідсотковою знижкою можна було дійти цього висновку раніше, – журить він, а потім усміхається. – Надовго цей патріотизм?

– Щонайменше на тиждень.

Він так і йде, посміюючись. Я активно беруся за десерт, коли над моїм столиком знову виростає тінь.

– Ірино Вікторівно, – схилившись, змовницьки шепоче офіціантка Валерія. – Хочете, я вам погадаю? Всю правду вам розповім! Все-все хороше! Ось побачите, вам сподобається!

– Якщо ти намагаєшся вибити собі премію – це до шефа, а не до мене, – помахуючи ложечкою, говорю я.

– Та ні, – рожевіючи, відповідає вона. – Я справді вмію, уже всім дівчаткам погадала на нареченого й короля.

– І що, у кожної по двоє? І той, і інший? Чудова репутація буде в нашого ресторану. Знаєш що, мабуть, ти краще до шефа не заходь.

– Погоджуйтесь, Ірино Вікторівно, – давлячись сміхом, вмовляє Валерія. – Невже вам ні краплі не цікаво?

А за нею вже стоять Паша, Степан – інші офіціанти. І навіть адміністратор. Ось кому найцікавіше!

– Ви знаєте, так? Навіть якщо мені випадуть усі чотири королі та фата, я звільнятися не збираюся.

Вони дружно регочуть і кивають.

– Гаразд, – кажу я, озирнувшись на всі боки й переконавшись, що відвідувачів мало, – давай, розкидай свої карти.

Валерія сідає навпроти мене, тасує колоду, просить мене зняти карти, починає розкладати та зосереджено вдивлятися в картинки.

– Краще б так меню вивчала, – кажу я, – а то й досі в стравах плутаєшся.

– Ну, Ірино Вікторівно! – кидає на мене докірливий погляд. – Налаштуйтеся серйозно! Так, ось… нещодавно у вас було невелике розчарування…

– Тут достатньо подивитися на квітку та два мої чизкейки.

– А скоро, дуже скоро на вас чекає великий сюрприз!

Я відмахуюсь. Великий сюрприз уже був – це на тему до невеликого розчарування. Так, треба ж було так схибити. Якби Потап і я потрапили на безлюдний острів і я знала, що цей Робінзон – єдиний чоловік на довгі роки, я віддала б перевагу ролі папуги.

– А ще прийде якесь свято, – продовжує мовити таємничим голосом доморощена ворожка. – Це буде поворотний момент.

– Це весілля моєї подруги. Зрозуміло, що момент поворотний.

– Ні, це стане поворотним моментом для вас. Щоправда… – вона зависає над картами й трохи розчаровано повідомляє: – Що саме там станеться, карти приховують. Якось усе дуже туманно.

– Мабуть, вип’ю. Гаразд, згортаємося: чизкейки закінчуються.

– Ну, зачекайте! – просить вона. – Далека дорога, король та валет… але якось все невизначено. Не зрозумію дещо…

– Ось на цій оптимістичній ноті, що в мене теж двоє, ми й завершимо, – говорю я, підводячись. – Чизкейки скінчилися.

Група зацікавлених, бачачи, що шоу не буде, розходиться у своїх справах. А ось Валерія не здається.

– Ірино Вікторівно, може, вам порчу зняти? У мене є одна знайома, вона багатьом уже допомогла…

– Валеріє, тобі відповісти чи ти мою відповідь сама собі нагадаєш?

Вона зітхає. Її погляд, сповнений надії, що я передумаю, свердлить мою спину, поки я не ховаюся у своєму кабінеті. Тільки по бабках мені лишилося ходити! Настрій не фонтан, тому я роблю навіть ту ділянку роботи, яку залишала на завтра. Ні, якщо хтось і отримає премію, то це я.

Дорогою додому заїжджаю по фрукти: бабуся їх любить. Коли під’їжджаю до парадного, дзвонить Наталі.

– Нічого собі, – дивуюсь. – Я думала, що після такого грандіозного викрадення щонайменше тиждень тебе не почую.