6

– Бабусь, на ніч не чекай! – кажу в п’ятницю, але, побачивши, як жадібно блиснули її очі, додаю: – Залишуся в Наталі. Будемо з нею вибирати весільну сукню.

Зітхнувши, вона продовжує ранковий ритуал – гладить кішку. Коли та вирішує, що вже достатньо причесана, стрибає з колін і підходить до дверей. Відчиняю, і вона з радістю вибігає.

– Почекай, – каже бабуся, коли я вже взуваюся. – Теж вийду повітрям подихаю.

З парадного ми виходимо разом. Вона сідає на лавку, оглядає двір і помічає нашу сусідку згори.

– Іллівно! – гукає ту, змушуючи до нас підійти. – Слухай, Іллівно, пам’ятаєш, ти мені якось розповідала про свого знайомого – близько сорока років, сантехнік. Якщо він так і не одружився, хай би зайшов, глянув у нас на кухні сифон.

Іллівна плескає очима, тре задумливо чоло. Не дивно: ця розмова могла бути й кілька років тому, але тоді бабуся перспективи сантехніка не оцінила. А зараз хапається за соломинку.

– Бабуль, – намагаюся врятувати сусідку, – у нас із сифоном усе гаразд. Я тільки вчора подивилася.

– Це вчора, – не здається вона. – А це сьогодні. Іллівно, ну, нумо, згадуй!

– Ох, не пам’ятаю такого, – зітхає вона. – Правда не пам’ятаю. А ти сидіти довго ще збираєшся? Я продукти занесу – і вийду до тебе.

– Ну давай. Тільки дивись, не забудь! – не дуже охоче погоджується бабуся та хитає головою, коли сусідка йде. – Подумати тільки, усього вісімдесят, а вже склеротичка! Так мені його розхвалювала, а тепер узяла й забула!

– Гаразд, бабуль, я поїду. Не засмучуйся так. Ну, значить, не судилося!

– Не судилося… Хотіла б я все-таки дочекатися й подивитися на твоє судилося. Я б уже запитала, де він так довго вештався!

– Ну от він відчуває, що на нього чекає серйозна прочуханка, і не поспішає з’являтися. Ти починай думати позитивно: щойно з’явиться, поставиш на стіл пироги, наллєш смачного чаю!

– Для пожерти в нас кішки вистачає, – пирхає та. – Але суть уловила. Я думатиму про те, що він поміняє на кухні сифон, приб’є поличку для моїх статуеток і витрусить килим, який висить у мене на стіні.

– Якщо хочеш, щоб мрії швидше здійснилися, можу попросити тата, щоб він завтра до тебе зайшов.

Вона відводить погляд убік і дає звичну відповідь:

– Тата не треба. Без його участі мріятиму. Почекаю. Мені поспішати нікуди.

З татом у них дуже натягнуті стосунки. Бабуся чомусь вирішила, що це він винен у смерті мами. А рак не шукає винних, він просто вибирає жертву та забирає її. Швидше за все, бабусі важко змиритися з втратою, не може повірити, що буває ось так, ні за що.

Я й сама довго намагалася звикнути до думки, що мами в мене більше немає. Що я не зможу підійти до неї, обійняти, просто почути: «Доброго ранку», не зможу відповісти на її дзвінок, який часто здавався не вчасно. А тепер… хоч би слово, одне тільки слово почути… будь-якої хвилини…

– Гаразд, йди, йди, а ми поки з Іллівною обговоримо ремонт у парадному, – вириває мене з тяжких роздумів бабуся, ласкаво погладжуючи зморшкуватою долонею мою. – Приємного тобі відпочинку. Подружці твоїй «привіт» від мене перекажи. Заміжньою добре. Шкода, мужики недовго живуть, а то я, може бути, й утретє заміж би вийшла.

– Вибирай чим молодшого, як радиш мені.

– А, – вона приречено махає рукою, – вони й стільки не тягнуть. Тільки на пенсію вийшли – розслабились. До речі, а що той хлопчик, якого ти катала?

– Все, бабуль, я спізнюся!

Ось у кого пам’ять чудова. Тиждень минув – не забула. Ну й добре, нехай старість довше обходить її стороною.

– Ірино Вікторівно, – мало не зустрічає мене біля порога Валерія, – я вивчила новий розклад. Можемо точніше побачити, що там буде на весіллі вашої подруги!

– Вистачить із мене сюрпризу, який ти нагадала. Нявкає тепер уранці замість будильника. Що буде – те й буде. Навряд чи щось особливе.

Цілий день мене ніхто більше не смикає, тому я з усіма справами справляюся значно раніше. Шефа немає, але я однаково дзвоню йому і відпрошуюсь. Він трохи розчарований, що не побачення, але відпускає.

Я заїжджаю до «Велетня». Хочу купити Наталі якийсь подарунок, а то заманили на заручини обманом. І потім, вона зараз живе в Луки, у новому будинку, нехай у неї буде щось нове від мене.

Я купую чудовий комплект постільної, а ще пухнастий халат і смішні теплі капці. Щоб і їй, і моїй хрещениці було тепло та затишно. Дорогою назад вирішую зайти в кафе і все-таки випити чашку кави з еклером. Закрити свій гештальт.

Місць багато, люди тільки починають звільнятися після роботи. Я займаю столик на другому поверсі. Скляна вітрина дозволяє спостерігати за всіма, хто прогулюється холом. Тиха музика відвертає від суєти, змушує розслабитись. Тістечко просто тане в роті, тому я замовляю із собою шість штук – Наталі точно оцінить. Сиджу, п’ю із задоволенням каву, і раптом…

У мене трапляється дежавю.

Чорний костюм, біла сорочка… Роз’їжджаються скляні двері, і до кафе заходить Матвій Сергійович.

Він щось коротко відповідає на вітання офіціанта. Той мітлою летить виконувати. А Яров, не дивлячись на всі боки, де купа вільних столиків, підіймається на другий поверх і…