7

Всередині будинок справляє на мене не менш приємне враження, ніж зовні. Звісно, я кручу головою, поки позбуваюся взуття.

– Дуже гарно, – говорю, не стримуючи захвату.

– В моєму домі гуляла – нічого не сказала, а тут тільки увійшла й розсипалася в похвалах, – чую бурчання.

Мені стає смішно. Або я до нього потихеньку звикаю, або просто починаю розуміти його гумор.

Десь ліворуч чуються голоси, і їх явно більше, ніж два. Я розрізняю кілька чоловічих, кілька жіночих, які здаються мені віддалено знайомими. Іду на звук і зупиняюся у дверях вітальні.

Вона у світло-сірих тонах, дуже стильна, але мене вражає не це. Таке відчуття, що пікнік не закінчувався, тому що я бачу ті самі обличчя, що тиждень тому. Лев, Алла, Павло, Людмила, ну і важко не впізнати пичку, яка мені широко усміхається. Єгор також тут.

– Ставиш собі запитання: чи залишаться вони теж на ніч і чи захопили із собою по піжамі?

Голос Матвія Сергійовича звучить тихо, але так близько, наче він говорить мені у вухо.

– Ні. Захоплююсь вашою підступністю. Це той випадок, коли найкращий спосіб позбутися гостей – привести їх до когось іншого?

Тихий сміх ворушить моє волосся на потилиці.

– Ір, Матвію Сергійовичу, що ви там шепочетесь? – Наталі з усмішкою махає рукою. – Заходьте вже!

– Доброго вечора, – кажу я, впоравшись із подивом, – та це я цікавлюся в Матвія Сергійовича: ви з минулих вихідних взагалі розлучалися?

Сміючись, вони теж вітаються. Я підсідаю до Наталі на диван, перед яким стоїть столик із напоями та закусками.

– Перекуси, якщо голодна, – радить вона. – Хоча ми скоро вечерятимемо. Ось тільки сукні приміряю. Бо, боюся, потім я взагалі в них не влізу.

– Наташ, – сміюся я, – це не той випадок, коли можна втягнути живіт і з тиждень посидіти на дієті.

– Еге ж, – зітхає вона й кидає погляд на майбутнього чоловіка, який розмовляє зі своїми друзями. – Лука, може, відкладемо весілля на кілька місяців? А то я виберу сукню, а що як вона буде малою?

– І не подумаю, – відрізає той. – Купимо дві. В разі чого – зшиємо разом.

– Ну ти бачиш? – відчайдушно усміхаючись, питає в мене Наталі.

– Бачу, – обіймаю її, – усе бачу, Пончику, і дуже за тебе рада. Ну що, ідемо дивитися сукні?

Вона киває, і ми підіймаємось.

– Куди це ви? – цікавиться Єгор. – Ви що, мене тут кидаєте?

– На що ти скаржишся? – киваю на стіл із закусками та вручаю йому одну книгу. – На ось, почитай на дозвіллі.

Він розглядає книгу і присвистує.

– Молодець сестра! Ну що ж, почитаю, адже там напевно майже половина книги присвячена мені. Мабуть, розписала, як я їм із Кирилом допоміг!

– Підтримувати себе у формі та влізти у весільні вбрання?

Компанія починає сміятися, Лука ляскає його по плечу, умовляючи не дуже вабити себе надіями.

– А якщо про мене мало написано, – не здається Єгор, – отже, вона просто вирішила не ділитися з іншими таємницями!

Вручаю другий примірник Луці. Він приймає його з вдячністю, веде по обкладинці долонею, начебто зігріває героїв теплом.

– Дякую.

Я усміхаюся і, прихопивши третій екземпляр, іду слідом за Наталі. На сходах обертаюся. Чомусь я думала, що інші жінки підуть разом із нами. Але вони продовжують сидіти в компанії, базікати та потягувати вино. І нітрохи не виглядають засмученими, що їх із собою не беруть.

А Ярова, до речі, у вітальні немає. Це я машинально наголошую, певна річ.

– Ходімо, ходімо, – підійнявшись на другий поверх, кличе подруга.

– Тільки ти і я?

– Тільки ти і я, – відповідає вона, штовхнувши двері до однієї з кімнат. – Подруга ж у мене одна.

Іноді трапляється, що особисте життя однієї з подруг заважає колишнім стосункам. Тоді це не дружба, а саме стосунки, які були чимось зручними.

Наталі буквально сяє, показуючи весільні сукні. І я разом із нею. Як інакше? Особливо, коли вона починає їх приміряти. І тим паче коли одна з них виявляється для неї ідеальною.

Животик видно, звісно, але він виглядає мило. Тканина не обтягує, підкреслює груди, плавними лініями опускається до підлоги. Темне волосся Наталі, біла сукня, ніякого каміння, ніякого зайвого блиску.

– Пощастило твоєму вікінгу, – дивлячись на її відбиття в дзеркалі, кажу я з захопленням.

– Це мені пощастило, – зворушливо шепоче вона.

– Теж правда, – сміюся. – У вашому випадку починаю вірити в долю. А у своєму ще зо два роки – й почну вірити в пристріт.

Доводиться розповісти про побачення, про гадання. Незграбну зустріч із Матвієм Сергійовичем я описую всього кількома словами. Ну й на додачу про кішку.

– Треба було мені погоджуватися й купити, як у тебе, плюшевого кота, – каюсь наприкінці своєї розповіді. – Може, вона б побачила його величезну пику й кислотне забарвлення і, підібгавши хвіст, втекла?