Глава 3

Оля

Прокидаюся в темряві, старий кнопковий телефон надривається неприємним дзижчанням. Мій сенсорний довелося продати. На чорно-білому екрані світиться ім'я подруги. Маринка! О Боже, я проспала співбесіду?

– Алло?

– Ти чого не дзвониш? Тебе взяли?

– Куди?

– Як куди? До цього ароматного денді! Він уже до тебе чіплявся? Жодної спідниці не пропускає. Але ти ж в нас дівчина високих моральних якостей, протримаєшся. А яку зарплатню пообіцяв?

– Хто?

– Теодор Томицький у пальто! Оля! Що з тобою? Де ти взагалі?

– Я…

Чесно кажучи, я думала, що вдома, і зараз збиратимуся на якусь важливу співбесіду до крутезного маєтку.

Але на імені «Теодор» пам'ять дає мені гарного стусана. Перед очима спалахує насмішкуваті повні губи, виснажений старий, каблучка… Каблучка?

Випускаю телефон і обмацую ліву руку. Ось вона! Холодний камінь боляче впивається у пальці. Не може бути!

– Алло, Олю? То ти ще там? Просто сьогодні стаєш до роботи? – голосить Маринка. Проте, швидше від цікавості, ніж від тривоги. Вона в мене майстер спорту з пліткарства.

Нічого не скажеш, допомогла подруга. Віддала мені найласішу вакансію. А ще підробила рекомендації, надрукувала мою анкету на фірмовому бланку. Адже мене немає в базах агентства. Підставна покоївка.

Ні, тепер я підставна наречена!

Сподіваюся, ненадовго.

Дядечко помер, заповіт складено. Звичайно, я відмовлюся від своєї частки – не збираюся все життя удавати дружину корисливого брехуна. Ось тільки повідомлю йому про це і негайно поїду додому. Мені потрібно влаштуватися на роботу якнайшвидше, інакше як я оплачу лікування Кості?

Піднімаю телефон:

– Марино, а в тебе є ще якісь вакансії? Няня, репетитор, посудомийка? Що завгодно!

– Не знаю, треба оновити базу… Ти розкажеш, що там сталося?

– Так, трохи пізніше. Передзвоню.

Сповзаю з дивана та йду до світла. Крізь штори ледве вгадується силует вікна. Відсмикую важку тканину. Бачу галявину та розкішний фонтан. Широкою під'їздною алеєю пливе величезний мерседес.

Водій відчиняє двері, на його руку спирається дівчина з довгими світлими локонами. Вони так невимушено і гарно обрамляють лялькове личко, що я навіть боюся припустити, скільки часу стилісти витратили на їхнє укладання. На красуні довга блакитна сукня. Проста на вигляд, вона виграшно підкреслює бюст і вигини фігури, які мені навіть не снилися.

До дівчини наближається знайома постать у чорному – спадкоємець та фіктивний наречений. Чудово!

Хапаю з дивана сумку, телефон і вибігаю з кімнати.

На щастя, у коридорах нікого. Двічі згортаю не туди, але нарешті знаходжу сходи на перший поверх.

Майже бігцем перетинаю хол і штовхаю важкі двері.

– Вже йдете?

Від несподіванки підстрибую на місці.

– Дозвольте допомогти, – друг дядечка простягає сумку, яка зісковзнула з мого плеча.

– Дякую, Миколо…

– Ігнатовичу, – хитро посміхається чоловік. – Але для вас, як і для вашого нареченого, просто Нік.

– Звичайно, спасибі, Ніку, – намагаюся говорити спокійно, але серце так і заходиться. Швидше б піти з цього будинку.

– До речі, ви не знаєте, де зараз Тео?

– Він на вулиці, я якраз йшла до нього...

– Чудово, я проводжу.

Микола впевнено і грубувато бере мене за лікоть, наче двірник бешкетника.

– Теодоре! Твоя наречена шукає тебе! – кричить здалеку Нік.

Хлопець відступає від блондинки та обертається. На його обличчі розпач та злість. Губи стиснуті, очі кидають холодні іскри. Дівчина відходить до машини та охоплює себе руками.

– А це, гадаю, ваш багаж? – Нік тицяє на гору валіз м'ятного кольору.

– Я ж казав, його привезуть пізніше, – цідить Тео крізь зуби. – Покоївка Олі їх привезла.

– Це Ваша покоївка? – повертається до мене прискіпливий чоловік.

Що? Яка покоївка?

Це слово для мене, схоже, перетворилося на особисте прокляття. Не знаю що відповісти, і переводжу погляд на винуватця всього цього неподобства.

– Звичайно, Ніку! Оля має покоївку. Помічницю, якщо хочеш. І негайно відпусти її руку, – крокує до мене Тео і розтискає пальці. – А ще в Олі дуже ніжна шкіра, – тихо додає він, торкаючись грубого відбиту вище ліктя.

Від його гарячих дотиків по моїх плечах пробігають мурахи.

– Замерзла? – стиха питає. – Нічого, зараз Мілана розбере твій багаж і знайде щось тепліше.

Нік пирхає і йде до машини.

Дівчина модельної зовнішності якраз дістає із салону плюшеву сумочку з мініатюрним песиком.

– То ви помічниця цієї дівчини? – починає допитувати її Нік.

– Так, Олі, – криво усміхається красуня. – Уявляєте, багаж в аеропорту переплутали. Не могла ж я його покинути. Тут остання колекція від Картьє!

– Розумію…

Тим часом Тео нахиляється до мене. Мої ніздрі знову лоскоче легкий теплий аромат. Чорний колір підкреслює зелені яскраві очі та атлетичну фігуру. Цей хлопець стильний навіть у жалобі.

– Ще трохи терпіння, Олю. Я все обдумав, поясню наодинці. Тобі сподобається.

Ох, щось я маю сумнів. Качаю головою, але тут приходить смс від Маринки:

«Пробач, Оль, до кінця місяця вакансій немає».

Ненавиджу брехати, ніколи цього не вміла. Але для Кості… Для нього я ладна піти на все.

_____________

Дорогі читачі!

Рада вітати вас у своїй історії. Буде ніжно, трохи хвилююче і дуже романтично. Підтримайте автора зірочками, якщо сподобався початок. Це допоможе роману потрапити на очі іншим читачам.

Бажаю всім приємних та спокійних хвилин читання. Зараз вони нам дуже потрібні! ♡♡♡