Випадкова наречена

Глава 12

Оля

 

О ні! Схоже, Теодор вже дізнався про мій обман! Дивлюся на застигле, немов маска гарного демона, обличчя нареченого. Він невпинно наближається до мене.

Сьогодні на Тео чорний діловий костюм, який він носить із вишуканою недбалістю. Хлопець окидає поглядом з голови до ніг, як за нашої першої зустрічі. Але тепер у зелених очах просковзає така крижана зневага, що я замовкаю на півслові.

– Ця дівчина зі мною. Вона резервує індивідуальний сейф. Ольго, ти взяла документи? – киваю, не в змозі вимовити ні слова. – Передай.

Його голос сухий та вимогливий. Жодних привітань, жодних коментарів моєї зовнішності. Жодних пояснень. Суцільні накази.

Дістаю із сумочки документи. Руки трясуться. Співробітник банку здивовано піднімає брови. Я посміхаюся, намагаючись загладити незручність.

– Ми пройдемо до сейфів.

– Так, звичайно, Теодоре Платоновичу. Вас проводити?

– Не варто, займайтеся оформленням.

Теодор поглядом вказує на двері ліфта.

– Нам сюди.

У просторій дзеркальній кабіні я почуваюся, як у пастці. Намагаюся дихати рівно та заспокоїтися.

Спокійно, Олю, не варто накручувати себе на рівному місці. Можливо, у людини просто був важкий день? У нього вчора помер родич. А ти як п'ятирічна дитина – одразу приймаєш все на свій рахунок.

І потім, навіть якщо він дізнався, що резюме підроблено, не такий вже це смертний гріх. Хто не прикрашає свої можливості, сподіваючись отримати гарне місце? А що? Я ж і справді відповідальна, без шкідливих звичок, люблю чистоту і вмію користуватися миючими засобами.

Піднімаю голову і повертаюсь до Теодора:

– Я хочу зробити одне зізняння.

– Цікаво, – каже він сухо та запрошує вийти.

Двері ліфта плавно розходяться. За ними тягнеться коридор, наприкінці якого блищать товсті металеві двері. Двоє чоловіків в уніформі терпляче чекають на наше наближення.

– Справа в тому, що в моїй анкеті помилка, – ох, як же це тяжко! Більше ніколи нічого не приховуватиму! Теодор киває, підбадьорюючи. – Просто мені дуже потрібна була робота, і я…

Десь поруч лунає мелодія.

Ну ось, збили з думки!

– Це в тебе, не хочеш відповісти, – підказує Теодор.

Я нервово дістають мобільний. Так і є, мені ж ще ніхто не дзвонив, тому й мелодію не впізнаю.

На екрані світиться аватарка – знайоме суворе обличчя з коротким підписом "Нік".

– Алло… – видихаю розгублено.

– Привіт, Олю, не завадив?

– Н-ні. Привіт, Ніку.

– Ти з Теодором?

– Так, ми у банку. Передати йому слухавку? – намагаюся збагнути, що потрібно від мене бізнесменові.

– Ні, не варто. Я тут почав "Парфумера" читати. Ти знаєш, досить захоплююче.

– Рада, що сподобалося, – намагаюся підтримати дивну розмову.

– Може, порадиш ще щось подібне? Було б чудово скласти список книг про духи.

– Парфумерний перелік? – успіхаюся його проханню. Ото вже мені схиблені на своїй темі.

– Так, цікаво чисто з професійного погляду. Це може надихнути нашу компанію на новий аромат.

– Добре я постараюся.

– Дяку і бажаю гарного вечора. До зустрічі.

– Спасибі. До зустрічі.

Видихаю розслаблено. Покопатись у книгах – за це я візьмуся із задоволенням. Невідомо тільки, звідки у Ніка мій номер? Теодор дав? Але навіщо?

Переводжу погляд на Тео, сподіваючись, що він якось пояснить цей дзвінок. Але він знову замкнувся, від нього так і віє холодом, байдужістю. Навіть рухи стали різкими, нетерплячими.

– Уявляєш, Нік дзвонив, аби…

– Обговоримо це пізніше, а зараз закінчимо з нашим договором. Чи ти передумала?

– Ні, – згадую свій страх за Костю та його безпорадне, беззахисне становище.

– Тоді до справи.

Що за демони володіють Теодором? Чемні слова в його вустах перетворюються на погрози. Я відчуваю, що він готовий стерти мене на порошок. Але чому? О боги педагогіки, дайте мені терпіння зрозуміти цю людину!

Ми проходимо за броньовані двері. З усіх боків нас оточують безликі осередки різних розмірів. Теодор відкриває один маленьким сріблястим ключем і дістає запечатаний конверт. Розкриває демонстративно. Усередині кілька сторінок дрібного тексту. Якісь формули та хімічні назви. Я хочу взяти їх у руки, але Теодор дістає ще один конверт і підводить мене до іншого відкритого осередку.

– Ти ж розумієш, що ця інформація є комерційною таємницею?

– Так, – ковтаю гіркий ком у горлі і ще раз жалкую, що вплуталася в цю авантюру.

– Я не можу просто так віддати тобі склад «Ангела». Ти можеш його загубити, забути. Зрештою, його можуть у тебе вкрасти, – мені здається, чи в його голосі прихований сарказм? – Тому краще зберігати це в надійному місці. Згодна?

Звісно я згодна. Але тон Теодора і не передбачає суперечок.

Тео запечатує конверт, вкладає його в чорне нутро міні-сейфа і обертається до мене.

– Якщо я порушу наш договір і щось трапиться з тобою чи твоїм близьким, ти завжди можеш забрати документи. Осередок оформлений на твоє ім'я довічно.

– О, це, напевно, дуже дорого?

– Не дорожче, ніж кілька флаконів «Вогняного янгола».

– Серйозно? Вони аж так дорого коштують? – щиро дивуюсь цій інформації. То що ж це за парфуми такі? Треба хоч погуглити про них.

– А ти не знаєш?

– Ні. Я дуже далека від цієї сфери. Не стежу за рекламою, не користуюся парфумами. Від сильних запахів у мене болить голова.

– Віриться з трудом, але я запам'ятаю. Хм… це справді цікаво…

Тео знову окидає мене вивчаючим поглядом. Очі примружуються, він трохи посміхається своїм думкам і нахиляє голову. Спостерігаю за вигином його чуттєвих губ і миттю забуваю про все на світі.

Мені хочеться, щоб він завжди дивився на мене так. Хочеться торкнутися його густого волосся і розтріпати ідеальну зачіску, хочеться відчути його засмаглі пальці на плечах.

– Тобі треба закрити комірку.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше