Випадкова наречена

Глава 19

Теодор

 

Тягнуся до чашки з кавою і помічаю, як Оля стежить за моїми рухами. Її погляд туманиться. Прикушує губку та шаріється. Вона напроситься зараз на чергову порцію фіктивних поцілунків від мене. Хоча чому фіктивних? Вчора вночі вони були надто справжні та без жодних свідків. І добре, що все кінчилося лише поцілунками.

Та я мало не накинувся на худорлявку, коли вона скинула ковдру!

Я повернувся пізно та тихенько прямував на другий поверх, коли, помітив блоттер на подушці поруч із Олею. Смужка паперу заплуталася у її волоссі. Я нахилився, торкнувся вологих пасм. Мене огорнула хмара її ніжного запаху, змішаного з нотами моря. І я втратив контроль.

Вона ж злякається, подумає, що я якийсь маніяк – майнула думка. Але я вже скинув сорочку і ліг поряд. Обережно обійняв дівчину, намагаючись не розбудити.

Відчував, як колотиться моє серце, як тіло горить від дотиків до її шкіри, і не міг зупинитися. Хотілося притиснути її до себе щосили, впитися в сонні губи. Але я стримався на останній секунді.

Потім Оля закрутилася і скинула ковдру, а я повільно вдихав і видихав, намагаючись вгамувати тваринні імпульси тіла.

Маленька одягла мою футболку. Напевно, на ній вона виглядає сукнею оверсайз, але тоді задерлася і відкрила всі ніжні вигини тендітного тіла.

Бліді нічні вогні з вікон не дали роздивитися деталі, але з пропорціями в Олі все гаразд. Ніжні округлості, плаский живіт, пружні стегна так і вабили ковзнути по ним долонями, губами, язиком.

Дихай, Тео. Просто дихай. Насолоджуйся її запахом – умовляв я себе. Для цього необов'язково розпускати руки. Досить просто бути поряд.

Пам'ятаю, як заплющив очі і відкинувся на подушку. Ледь помітні морські ноти парфуму розгойдували, як хвилі. Олін аромат зробив дуже ніжними, округлими, спокійними.

Вже в напівсні я все думав: чим вона пахне? Солодощами? Ніжністю? Ні, скоріше, обіцянкою щастя. Тихим, майже непомітним. Як теплий вітер на порозі весни.

Дивлюся, як Оля прибирає зі столу, торкається пелюсток ромашок, усміхається. Будь ласка, кошеня, будь справжньою, не зрадь мене. Тому що холодний камінь у твоїх ніжних пальчиках вже перетворюється на гнучкий пластилін.

 

Оля

 

Тео допомагає сісти в машину, влаштовується поруч і дістає з бардачку ювелірну коробку.

– Ключ від сейфа із тобою? – киваю. – Це для нього, для зручності.

Теодор дістає срібний браслет і допомагає вдягнути прикрасу. Замість підвіски помічаю маленький декоративний карабін.

– Вважай, що то елемент уніформи.

– Дуже гарний, – закріплюю ключ і розглядаю мереживне плетиво.

– Ну, то де працює твоя Марина?

Називаю адресу, а сама намагаюсь додзвонитися до подруги. Вчора я була така сонна, що зовсім забула її попередити. Чую довгі гудки. Маринка не відповідає.

Пригадую, що вона просто зараз їде на роботу. Напевно, не чує у транспорті.

– Давай заїдемо спочатку до моєї школи. Це дорогою. Хочу поговорити з директоркою, щоб у вересні повернутися.

– До дівчаток-плакс?

– Вони не плакси! Просто дуже прив’язалися до мене.

– Можу їх зрозуміти, – обпалюють мене зелені очі.

Ще раз набираю подрузі. Хоч би вона нічого не зіпсувала. Ну, бери ж слухавку, Марино! Ет, знову невдача!

Тим часом ми вже під'їжджаємо до школи.

Піднімаюся знайомими щербатими сходами та крокую незвично тихими коридорами. Теодор іде за мною, але трохи відстає – розмовляє по телефону.

Приймальна директора закрита. Стукаю в кабінет завуча. Ніна Іванівна тепло вітає мене. Каже, що директорка у відпустці, і обіцяє передати моє прохання.

Виходжу від неї з відчуттям розправлених крил за плечима.

Цього року багато першокласників, тож нова вчителька візьме їх, а мені повернуть мій другий «Б». Вірніше, вже третій.

Як добре все складається. Кручу на зап'ясті браслет – невже це мій щасливий талісман?

– Ольго Петрівно? Не впізнав! Радий Вас бачити, – хімік спускається сходами зі зв'язкою якихось жовтуватих брошур. – Повертаєтеся?

– Так, Ігоре Володимировичу, брат одужує, а я дуже сумую за своїм класом.

– От і добре! Ми теж за Вам сумували, – підморгує із хитрою посмішкою.

Але я в такому гарному настрої, що готова вибачити його сальні натяки. Нічого він мені поганого не зробив. Ну, усміхається чоловік – що тут такого? Можливо це його звичайна манера спілкування?

– Пощастило Вам, Ольго Петрівно, у чистенькому кабінеті працюватимете. У сімнадцятому ремонт зробили.

– Правда? Це ж чудово! І вікна змінили?

– Звісно. Бажаєте подивитись?

Озираюсь на Теодора. Коридор порожній, тільки в холі чую його приглушений діловий голос – працює людина.

– Добре, тільки на одну хвилину.

– Атож, ходімо. У мене і ключ якраз із собою. Я ж меблі допомагав заносити. Проходьте, – відчуваю холодні пальці на своїх лопатках і прискорюю крок, щоб уникнути його торкань.

Дорогою Ігор Володимирович нахвалює ремонт та обіцяє, що мені дуже сподобається. Біля кабінету помічаю, що двері залишилися старі – з нескінченними шарами фарби та щілинами. Чоловік просить потримати його ношу, судомно смикає ключем і підштовхує мене всередину.

Роблю кілька кроків, скидаю запорошений книжковий стос на найближчу парту і обурено повертаюся до хіміка. Та тут усе старе! І вікна, і потерті підлоги, і пожовклі шпалери.

– Ігоре Володимировичу! Що це за жарти?

– Жарти скінчилися, Олю, як і моє терпіння, – чоловік повертає ключ у замку і демонстративно ховає його в кишеню штанів.

- Що ви робите? Негайно відчиніть двері.

– Ну годі тобі, Олю. Досить мене дражнити, – підходить впритул, вистачає пасмо волосся і тягне на себе. Упираюся кулаками в сірий піджак і набираю повітря, щоб закричати.

У ніс б'є запах пилу, горло стискається, я намагаюся вдихнути, але рота забиває брудна ганчірка.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше