Випадкова наречена

Глава 48

Тео

 

Чую, як клацає замок дверей. Пішла.

Ненавиджу, коли критикують мої рішення.

Я ж для неї старався. Не хотів, щоб почувала себе зобов'язаною спати в одному ліжку. І я справді не планував закінчувати спа-сесію у горизонтальній площині. Але наші тіла збіглися, наче пазли. І все було гаряче-пристрасно – вперше. І млосно-солодко вдруге. І мені майже вдалося заснути в її обіймах. Але ж ні. Ми надто мало знаємо одне одного.

Мене заціпило. Вона втекла.

А все через що?

Через одного мого впертого демона. Якого я відростив собі в дурній низці елітних пансіонатів.

Так, ти снідаєш трюфелями, скачеш на породистих жеребцях, практикуєш французьку до обіду та німецьку після.

Але ти нічого не вирішуєш! Анічогісінько!

Власних коштів у тебе катма. І доступний вибір у житті лише один – тягати рюкзак на лівому чи правому плечі.

Тож ні. Мої рішення не обговорюються. Я витрачаю гроші, куди хочу. І якщо вона вважає мене мажором, що зарвався, це її проблеми! Фінансову свободу я вигриз власними силами. І хочу витратити її частину на кохану дівчину. Маю право!

Ось тільки вона вибігла від мене у сльозах. Ще й одразу після нашого "близького знайомства". Знаючи невпевнену в собі Олю, уявляю, що надумає зараз…

Добре, що недалеко втекла – у сусідній номер.

Розглядаю купку її речей. Стискаю в руці піжамні рожеві шортики. П-ф-ф… Кров відтікає від мозку в очікуваному напрямку.

Так, гаразд. Віднесу речі, проясню, хто у нашій парі головний. А якщо пощастить, побачу, як ця рожева ганчірочка сидить на її стегнах.

Чорт! Вона забула ключ від свого номера. І телефон!

Може здогадалася взяти дублікат на ресепшені?

Стукаю у сусідні двері, прислухаюся – тиша.

Ну і де я буду тепер ловити кошеня?

Тиняюся коридором під її дверима, психуючи.

Прокляття! Це ж треба – зіпсувати такий вечір своїми тарганами.

Все, Тео. Зберись! Бігати за дівчатами з вибаченнями не входило до моїх планів. Але якщо я хочу приручити це кошеня – доведеться. Головне, що я готовий до цього.

Так, по-перше, перевірити номер її матері. Хоча… Пізно вже, Оля не стала б її турбувати. Із них двох, схоже, донька за старшу.

Костя? Теж мимо.

Ми тільки з'ясували стосунки і зі скрипом зійшлися на напруженому перемир'ї. Та й не стала б Оля відволікати брата від реабілітації своїми проблемами. Її девіз: «нічого собі - все близьким».

Можна ще натиснути на адміністрацію та подивитися по камерах. Вони тут на кожному повороті розтикані. Але ці маньячні замашки, мабуть, прибережемо на крайній випадок.

Захоче потрапити до свого номера – повернеться до мене за ключем. Тож мені краще нікуди не йти – умовляю себе. Але тіло трусить від хвилювання за неї і… за нас.

Кляті «серйозні стосунки»! До такого мене самотнє життя не готувало.

Кручу в руках її телефон із марним зараз чіпом геолокації. У неї його зашити, чи що? Ну це вже зовсім клініка…

Розминаю шию, струшую плечима. Добре, емоції убік.

Ну погуляє вона поверхами, а навіть якщо вийде на вулицю, територія тут охороняється. Та й взагалі – Швейцарія. Це тобі не узбіччя промислового району.

Вирішую не накручувати себе, а заспокоїтись і зустріти Олю з холодною головою.

Повертаюся до себе. Запускаю конструктор ароматів і намагаюся перевести хаос, що крутиться в грудях, в мелодію запахів.

Відлуння нашої пристрасті – солодка вишня, вибух мого гніву – терпкий хміль, її самотність у порожніх коридорах – прохолодний лайм… і млосне очікування нашої зустрічі, що викручує душу – вібруючі іскорки вербени.

Заплющую очі, розставляючи компоненти в порядку їх розкриття. Подумки поринаю в аромат – і ловлю тремтіння під черепною коробкою. Ця композиція така пронизлива, чуттєва, глибока.

З ароматичного трансу мене вириває сигнал мобільного.

Мілана: «Вона в мене. Заснула. Дякую, що поговорив із Костею, але ти бовдур!»

Посміхаюся. Гарний хлопець цей Костя. Навчив Маланку щирості. Навіть за коротким повідомленням зрозуміло, що з живою людиною спілкуєшся, а не з надувною лялькою.

Прихоплюю чисту футболку, ключі, дрібниці Олі і мчу до своєї сонної дівчинки.

Зробимо з Міланою рокіровку. Кошеня обіцяло показати, як пускає слинки на подушку. Таке видовище не пропущу.

Заглядаю в прочинені двері – помічаю шовк темного волосся на білому ліжку і задумливу Мілану. Кличу її пошепки. Виходить, войовничо упирає руки в боки.

– Томицький, ти що коїш?

– Та знаю я, – підтискаю губи.

– Ледве заспокоїла, – хитає головою. – З Олею так не можна.

– Дякую, я в курсі, розберемося, – відсікаю її повчальні нотки. – Вона щось казала?

– Нічого. Поплакала та заснула. Але я можу собі уявити деталі, – закочує очі.

– Ми помиримось, – кажу впевнено, наплювавши на тривожні вихори, що закручуються у грудях. – Тільки у мене до тебе прохання. Я ж твоє виконав у повному обсязі?

– Скоріше… частково. Костя все ще не хоче мене бачити, – стишується її голос.

– Але він повернувся до реабілітації.

– Це правда.

– Тож з завданням я впорався – у міру сил, я ж не чарівний джин. Хоча вони сердечні справи теж не вирішують, – розводжу руками. – То що, ти мені допоможеш?

– Як?

– Ми просто поміняємось номерами, на одну ніч, – простягаю їй свій ключ-карту.

Хитає головою.

– Та я буду святіший за ангела! – малюю пальцями німб над головою. – Тим більше, що Оля сама хотіла, ось і речі зібрала, аби у мене переночувати. – Демонструю її жіночі штучки. – На одній хвилині не заснули.

– І що ж вам завадило? – примружується.

– Що-що? Мій довбаний принцип із серії «рішення не обговорюються».

– А-а-а, зрозуміло, – тягне з усмішкою. – Почекай.

Забігає в номер, за кілька хвилин виходить зі своїм жіночим барахлом. Обмінюємося ключами.

– Томицький, наполегливо бажаю тобі спокійної ночі, – робить мені настанову. Теж у неї педагогічний талант прокинувся?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше