Розділ 6

Фух. Я голосно стукала по ноутбуці в приймальні, представляючи замість клавіатури самовдоволене обличчя Олексія Миколайовича. Мені навіть стало цікаво, що він зробив із тією дівчиною, фото якої інколи стояло у нього на столі, що вона погодилася стати його дружиною... Я ще раз згадала приємну білявку з малечею на руках. Це точно мала бути його дружина – сумніваюся, що Олексій поставив би фотографію когось іншого.

Тільки чому в попередній раз її не було?.. Ага, саме в той, коли я потрапила в щось мокре на кріслі...

Я була злюча через чіпляння Олексія. Крім того, я перебувала в збентеженні, тому що ніяк не могла зрозуміти, в якому статусі знаходився Ковтун. Так… Фотографія на столі з'являлося періодично, але обручки на його руці я не бачила. Точніше, обручка була, тільки носив її Олексій не на тому пальці...

Я стала реально переживати за клавіатуру – мені не дуже хотілося оплачувати ремонт техніки зі своєї кишені... Але все рівно ніяк не виходило взяти себе в руки. Добре, що пролунав телефонний дзвінок... Несподівані дзвінки сьогодні вже вкотре мене рятували.

– Чого вам? – сказала не зовсім привітно. Сподіваюся, цього ніхто не почув. – Слухаю, – спробувала швиденько виправитись. – Ну?.. Це приймальня Олексія Миколайовича. Говоріть.

– Привіт, мала. Це Іра, – Іра була моєю подружкою. І якщо староста Олечка турбувалася про те, щоб я знайшла своє місце у житті і реалізувалася як хороший фахівець, то Ірину зазвичай цікавило тільки особисте життя – їй хотілося знайти для мене гідного хлопця. Хех, і я вже знала, чому вона дзвонила сюди.

– Від малої чую. Привіт, подруго, – я спробувала зачинити нерви в шухлядці, але вони, зараза, ніяк не хотіли в ній сидіти... Та й пізно було прикидатися пухнастим зайченятком, коли десять секунд тому я гарчала в трубку, наче зголоднілий цербер.

– Що в тебе трапилося, дорогенька? Ти ніби якась знервована, – ще б пак. Якою ще можна бути, коли працюєш на байдужого бовдура? Чортівня... Знову дивні поштовхи відновилися. Треба буде сьогодні все ж таки заглянути до лікарні. Чи хоча б в аптеку навідатись.

– Трохи знервована, – не стала кривити душею. Все одно Ірина рознюхає – знає мене як облуплену. –Це мій бос постарався, – почала скаржитися подрузі, поглядаючи на зачинені двері кабінету Олексія Миколайовича.

"Ой, такий точно підслуховувати не стане", – запевнила я себе і продовжила скаржитися.

– Він такий грубіян... Ти навіть не уявляєш. На минулій роботі бос теж був не янголятко з крильцями, – ага, це вже не перша спроба старости кудись мене прилаштувати, – але цей... Ковтун просто робот у модних штанях. Одні доручення і моралі! Він просто нестерпний... Найнестерпніший керівник у світі.

– Не знаю, Міло... Мені здавалось, що минулий бос був справжнім цапом. Чи не так? – я згадала того реп’яха і погодилась, що то він був найгіршим. Та зізнатися в цьому не дозволяла зачеплена гордість.

– У будь-якому разі цей теж неможливий. Справжній тиран! Їй богу... – сказала я голосніше, ніж слід.

– Він хоч симпатичний, га? Нічого такий?.. Чого ти там замовкла і дихаєш у слухавку? Мені ж цікаво, – від несподіваного запитання у мене на кілька секунд занімів язик – просто відмовлявся повертатися.

– Ну... якщо чесно, він дуже привабливий. Я б сказала, на мій смак, – зізнатися було складно, але все ж таки я це зробила. – Та зовнішність буває оманливою... Навіть не здогадуюсь, що ховається за цим дорогим костюмом – гаряче серце чи холодна каменюка…

– Цікаво… – схоже, Ірина подумки вже видала мене заміж за Олексія Ковтуна.

– Загалом, якщо тебе пре від чоловіків «робота – моя пристрасть, і я всіх нею закоха… задовбаю», то він точно заслуговує на увагу. Але, наскільки я знаю, тобі подобаються інші хлопці. Я б сказала, тобі до душі життєрадісні чорнобривці, а ось я працюю на справжнього кактуса.

– Хе-хе, – захихотіла Ірина. Напевно, подумала про свого Олежку…

Я була щаслива за подругу – вона знайшла свого єдиного. Мене ж нещодавно покинули… Тому мені хотілося виносити гарбуза усім чоловікам, принаймні, грубіянам і нахабам. Тим, які люблять гарчати «тільки моя», але змиваються за будь-якої нагоди – коли дівчинка їм набридла, або ж просто не хоче давати… ага. Як говорив мій колишній: «Цнота – ще не вирок, головне – швидко від неї позбутися».

Я ж не хотіла позбуватися. Принаймні не в обіймах Бориса… Загалом, не будемо більше про сумне...

– Ой, подруго. Хто старе згадає, у того справ не має! А у нас з тобою купа важливих справ. Особливо сьогодні увечері! Ти ж пам’ятаєш про вечерю?.. – пішла у наступ Ірина.

Якщо чесно, сьогодні мені хотілося відлежатися вдома з відерцем морозива під мелодраму... Але Іра, тхір і мій оскаженілий організм чхати хотіли на усі плани. Так що потрібно після роботи навідатися в аптеку і попросити "ліки від живота", потім забрати тхора і відвезти до себе додому, ну а після цього вже – мчати на всіх парах до подруги. Хоч би й туди не запізнитись...

– Гей! Ти чого мовчиш? Тільки не кажи, що передумала!

– Ні-ні, я прийду, – заспокоїла подругу. – Але тут таке діло…

– Що? Що там з тобою знову трапилося?! Ну кажи вже! Конспіраторка…

– Ну… Оля сказала, що ти мені побачення наосліп вирішила влаштувати, так що… – угу, я, звичайно, підставила Олю, але оскільки сесія у нас не скоро, то подруга мене не приб'є. Хіба що вправить мозок по телефону.

– Трясця! Вона ж мені пообіцяла мовчати, як риба об лід, – я завжди захоплювалася вмінням подруги перекручувати приказки. – Я спочатку хотіла влаштувати потрійне побачення, але Оля всі хатки мені зламала – вона познайомилася з «милим» хлопцем, який сьогодні вирішив зводити її до кафе. Схоже, колишній не витримав Олиного владного характеру і втік до тієї, хто для нього готуватиме борщі... – угу, цілком можливо.

Сергій завжди любив поїсти, а ось Оля могла його нагодувати хіба що інформацією для дисертації… Ну яка така дисертація у двадцять років?.. Ну добре-добре… Просто побажаємо нашій Ользі удачі…