Спокій лісу

Життя набувало нового змісту. Здавалося, що все зміниться, заграє кольорами. Ліс відчинив свою клітку, і бранці розкрили свої крила. Вони прямували через зарослі дерев та кущів у надії знайти стежинку-вихід із зеленого королівства. Софія та Богдан навіть не здогадувалися, що попереду їх очікувало безліч перешкод. Проте, головна зброя вже знаходилася в їхніх серцях.

Дівчина та хлопець насолоджувалися красою природи, сміялися, раділи. Їх вже не лякало місце, де вони опинилися. Ліс прийняв їх і оберігав, немов власних дітей. Скрізь було чути співи птахів, тихий шелест вітру. Через дерева пробивалися промінчики світла, тому Богдану та Софії було не жарко і не холодно. Ліс дарував їм затишок і душевний спокій. У серцях оживала іскорка надії і розгоралася, розгоралася все сильніше… Софія запитала:
– Ти думаєш, ми врятуємося?
– Я це знаю, – відповів, як завжди впевнено і коротко, Богдан. Вони відчували себе на диво щасливими. Кожен звук, мов таємничий голос, штовхав їх вперед. Неочікувано Богдан запитав:
– А ти як потрапила сюди? В душі Софії все оніміло. Вона згадала той біль, той перший моральний удар, коли її проти волі посадили в машину, коли заклеяли рота, коли нахабно торкалися її, коли принижували і як врятувалася з полону. Все потемніло в очах.
– Щось сталося? – поцікавився Богдан, коли помітив її схвильований стан.
– Нічого. Просто тобі краще не знати мою історію, – спокійно відповіла Софія, тримаючи свої емоції в руках.
– Що значить “краще не знати”? Я хвилююся за тебе!
– Ні, не варто… Богдан зупинився, взяв за плечі Софію і, настирно поглядаючи у вічі, ще раз запитав:
– Що сталося, поясни!? Хто тебе образив!?
– Це неважливо! Не чіпай мене, облиш! – рознервувалася дівчина й кинулася геть.
– Почекай! Почекай! – тільки й закричав Богдан, побігши за нею.