Чисте серце

Ліс зашелестів листям дерев, сповіщаючи про щось. Здавалося, що через хвилину станеться щось дуже важливе і… це, дійсно, було так. Природа подавала знак.
З-за кущів вийшла бабуся. Вона була сива, але повна життєвих сил, одягнена в довгу сукню темнуватого відтінку (чи то, може, тому, що наставала ніч), а на голові – шляпка того ж кольору. Літня жінка помітила двох знесилених, мокрих і холодних дітей, кинулася до них на поміч.
– Бідненькі мої… Вставайте, вставайте. Зараз ми прийдемо до мене додому, я напою вас теплим чаєм, зігрієтеся. Все позаду, все добре…
Добра бабуся простягнула руки, стала навпочіпки і торкнулася змарнілих хлопця та дівчини. Вона допомогла їм піднятися й повела за собою. Софія та Богдан у півсвідомості крокували за нею й намагалися триматися на ногах, скільки було сил.
Настала темна ніч. Бабуся-добродійка привела змучених дівчину та хлопця до свого невеличкого будинку в лісі. Він був оточений дерев’яним парканом, на причілку росли чарівні квіти, а позаду хати зеленів сад. І як живе ця жінка в літах серед лісу та ще й має змогу вирощувати квіти та плоди? Диво, та й годі!..
У будинку було тепло й затишно. Кухня, ванна кімната, вітальня і дві спальні – таким був маєток жительки лісу. Вона напоїла Софію та Богдана відваром трав, погодувала смачною вечерею і постелила постіль. В очах ніби прояснилося, сили прилинули до дівчини й хлопця з новою швидкістю. Вони подякували бабусі за порятунок і лягли спати. Як же чудово поїсти й відпочити після незапланованої подорожі!
Вранці за сніданком Софія та Богдан детальніше познайомилися з їхньою рятівницею. Лісова бабуся – Марія Адамівна – розповіла їм про своє життя серед природи.
– Я давно не живу серед інших людей. Для мене цінність суспільства ще багато років тому втратила сенс. Я розчарувалася в ньому і не бажаю ранити своє серце знову. А ви… ви ніколи не піддавайтесь зневірі! Боріться, діти, тому що бій – це зброя життя…
Марія Адамівна розповідала так прекрасно й щиро, що Софія та Богдан заслухалися…
– Я втратила свою зброю, опустила руки, проте, знайшла спокій у зовсім іншому вимірі. Цей ліс став для мене і домом, і захистом, і втіхою. Дуже часто я блукаю стежинами, які заросли травою десятки літ тому, і шукаю лікарські трави. Мій маєток – справжня народна лікарня!
Голос бабусі був таким теплим і рідним, ніби вони були знайомі дуже давно.
– І Вам ніколи не хотілось повернутися до колишнього життя? – раптово перервав мовчанку Богдан.
– Ні. Хоча, було щось таке нерозбірливе в думках – мимолітнє бажання, яке швидко згасло. Ви, діти мої, повинні повернутися до рідних місць. Вони – крок у ваше майбутнє. Ви не втратите його! – промовила бабуся з таємним натяком і попередженням. А потім додала: “Ну, ходімо ж! Вам час у дорогу!” – і всі вийшли з будинку. Вона обійняла на прощання Софію та Богдана, поцілувала їх і вказала дорогу.
– По цій стежині я інколи виходжу з лісу. Успіхів вам і щастя! Знайдіть своє місце в житті!
– Дякуємо Вам за все! Всього найкращого! – мовили хлопець і дівчина й пішли вказаною стежкою.
Бабуся з чистим серцем навчила їх боротися і ніколи не здаватися, шукати себе у цьому світі.