Дощовий присмак

Небо насупилося, одяглося в темно-сірий колір. Хмари зійшлися, і десь там, у небесній вишині, блиснула блискавка. Загорілася душа, спалахнула почуттями та емоціями. І ось, тоненькою ниточкою спустилася з вершини краплина дощу. Потім ще одна, потім ще… і ще… Пішов затяжний, свіжий дощ – втілення спокою.
Софія та Богдан озирнулися: вони були одні серед густого лісу, на який Бог з небес послав благословення – водопад прозорих сліз. Дівчина й хлопець сіли під розлогим старим деревом. На щастя, блискавка з’явилася лише раз і втекла через хмари в іншу сторону лісу, тому життю загублених у безвісті нічого не загрожувало.
Дощ навіював спогади, якась таємнича, тиха атмосфера запанувала між Софією та Богданом. Вони лишилися наодинці з природою. Мовчанка почала надокучати, і хлопець завів розмову першим:
– Що будемо робити? Так і сидітимемо тут?
– Перечекаємо дощ. Чи ти хочеш намокнути й захворіти?
– Найбільше, що я зараз хочу – це зайти в рідну домівку, обійняти рідних і вибачитися перед ними за все.
– Я б теж цього дуже хотіла.
– Та нічого, це добре, що ми ще маємо час все змінити. Як жаль, що не всі люди це розуміють!
– Так, ми повинні спішити назустріч красі, берегти її – цю красу душі. Наш обов’язок – цінувати те, що маємо. Всі ми – частинки єдиного, але не всі відчувають це. Хіба так важко триматися за руки?! В цю секунду Богдан схопив Софію за руку і твердо мовив:
– Ні, не важко. Ні, ми доведемо це. Ми змінимо цей світ. Він піднявся і потягнув до себе дівчину.
– Що ти робиш? Ми зараз намокнемо!
– Життя не для того, щоб чекати, коли пройде дощ. Воно для того, щоб вчитися танцювати під дощем. Богдан обійняв Софію за талію і закружляв її в танку.
– Ти божевільний.
– Ні, я закоханий. Я живий.
Вони танцювали і сміялися, раділи життю. Здавалося, що скрізь лунала музика, немов духовний оркестр давав свій концерт. У цей момент відроджувалася цінність почуттів. Богдан на хвилину зупинився, поглянув Софії у вічі й поцілував її солодкі вуста. Вони знову обійнялися, їх уже ніщо не лякало. Страх кудись зник, утік, випарувався. Софія та Богдан були впевнені, що пройдуть усі випробування долі й переможуть у грі-інтризі, тому що вони – сильні, тому що вони – кохають… по-справжньому.
…А дощ ішов… Очищував думки, заспокоював серце, дарував надію. Легкий вітерець ніс вісточку через сотні кілометрів, кудись так далеко, до рідної хати, до близьких і дорогих людей…