Повернення до сонця

Відкрилася дорога. Яка ж вона широка, довга і, ніби, така рідна… Зелені галявини й діброви, а там, далі… Що там, за цією неземною красою?.. Яка таємниця?..
Богдан і Софія вийшли з лісу. Божество природи зачарувало їх, розкрило серця. Враз одним оком хлопець побачив асфальтоване шосе. Вони чимдуж побігли туди й стали біля дороги. Махаючи руками, діти намагалися “впіймати” якийсь попутний автомобіль. Через деякий час (приблизно, півгодини) якийсь небайдужий водій зупинив свою машину.
– Куди вам? – мовив він.
– Нам на південь, на Миколаївщину, але, на жаль, у нас немає коштів. Ми заплатимо Вам вже на місці, – пояснив Богдан.
– Відвезіть нас додому, будь ласка, – попросила Софія. Водій усміхнувся і відповів:
– Сідайте! Я теж їду на південь, але в Херсонщину. Нам по дорозі! Богдан і Софія подякували й сіли в машину.
Шлях був спокійним і тихим. Минали кілометри… Яких же різних людей нам посилає доля! А це все для того, щоб уміти порівняти й відрізнити погане від хорошого, незграбність і красу, фальшиві маски і справжні почуття. Все це для досвіду.
Богдан і Софія жили в різних містах, але вони знаходилися по сусідству. Першим приїхав хлопець. Він вийшов із авто, яке зупинилося на розі його вулиці, й сказав, що зараз заплатить за двох, але Софія була проти. Не встигла вона розкрити рота, як водій машини добродушно мовив:
– Не треба. Біжи вже додому, батьки певно хвилюються, переживають. Дівчину я зараз відвезу.
– Дякую, але… – заперечив Богдан.
– Ніяких але! Біжи вже, біжи! Життя – дивна штука. Ніколи не знаєш, що станеться з тобою завтра…
– Спасибі. Бережи Вас Господь, – тихо мовила Софія.
– Спасибі. Ми ніколи цього не забудемо, – підтвердив думки дівчини хлопець.
– Бувай здоровий! – крикнув водій. За секунду до від’їзду Софія голосно сказала, захвилювавшись:
– Будь ласка, почекайте хвилинку! – і вилетіла з авто, коли воно ледве спинилось. Дівчина впіймала на собі сумний, прощальний погляд Богдана і кинулась до нього в обійми.
– Я люблю тебе! – мовив щиро хлопець.
– Я тебе теж! Спасибі за порятунок!
– Спасибі, що змінила мене! Спасибі за ці прекрасні три дні.
Вони обмінялися телефонними номерами, записавши їх на руці. Ні, їх вже ніколи не розлучити…
Попрощавшись із Богданом, Софія поїхала додому. Які ж милі, чарівні рідні місця!
– Дякую Вам… – прошепотіла вона водію.
Вдома і Богдана, і Софію радо зустрічали, змучені пошуками, батьки. Діти обіймалися з ними, цілували, раділи і плакали…
Вже сутеніло, наставала ніч. Це був перший спокійний сон за останні важкі дні.
Вранці Софію розбудив телефонний дзвінок. Це був Богдан.
– Доброго ранку, лісова красуне. Я чекаю тебе біля вашого міського фонтану “Грація”.
– Доброго ранку! Але… як? Як ти тут опинився? Ти ж живеш у зовсім іншому місці!

– Я завжди поряд. Завжди.
…Через півгодини Софія була на призначеній зустрічі. Богдан обійняв її, поглянув у чисті, блакитні очі й поцілував… Вони прогулювалися парком і раділи життю. Тепер їх уже ніщо не лякало. Хлопець і дівчина перемогли. Жодна перешкода тепер не розлучить, об’єднані в критичний момент, серця… Не сонце обернулося до них, а вони повернулися до сонця…
…Жовтогарячі промені освітили душу. Небо сміялося, віддзеркалювало цей надзвичайно великий і багатий на почуття світ.
Буває, у нашому житті відбуваються бої з долею. Найкращий захист – це нескоренність, незламність, боротьба. Не опускайте голови, йдіть до кінця. Та найголовніше і найважливіше – кохайте… Любов здатна відроджувати душу, мов Фенікс, навіть склеювати її з тисячі розбитих друзочок...
Кохайте, і тоді кожен день не буде таким похмурим і тьмяним.
Кохайте, і тоді відкриються нові можливості, засяє сонце надій, спуститься дощ спокою, заспіває серце, оживе душа.
Кохайте, і тоді, немов відображення цілющого неба, розпустяться квіти мрій і справжніх почуттів – едельвейси…

11.05.2015р