Випадкова зустріч

Ранок не може бути добрим, якщо він включає метро в годину пік. Величезний пасажиропотік: усі кудись поспішають, і тебе несе разом із ними. Як же було добре вдома, на дистанційці: з ліжка встаєш тільки на початок робочих годин або навіть пізніше. Ось вирішив напередодні додивитися серіал до кінця сезону, а сьогодні ковдра виявилася надто м'якою, теплою і взагалі — це будильник схибив і не розбудив. Завжди є можливість схитрувати і навіть намічена вранішня зустріч не перешкода.

Але сьогодні так не можна було. Все та ж підступна ковдра ніби змовилася з холодною осінньою погодою: на пару вирішили замкнути Славін похід до лікаря. Саме зараз здоров'ю нічого не загрожувало, але не хотілося затягувати. Вирішив поскоріш закрити питання, що що не день нагадували про себе. Страхова так «вдало» обрала вранішній час, тому довелося стиснути зуби та дати подушці бій.

І ось уже стоячи на пероні, бачачи натовп людей, що прямували у бік центру, Слава почав сумніватися в можливості влізти в першому потоці у вагон. Прикинувши, де зупиниться двері поїзда, примостився за натовпом.

За останні два роки вже й забув як воно: їздити вранці на роботу. Ранні підйоми, обідні вилазки до кафетерію, вечірні пробки, якщо раптово вирішив їхати наземним транспортом — від думки повернутися до такого ритму нудило і Слава вкотре радів, що ця поїздка — разова акція. Він навіть мимоволі натягнув додатковий шар захисту: кепка обмежувала кругозір, навушники глушили оточення, а натягнутий капюшон худі давав зрозуміти, що людина не має наміру спілкуватися.

У спину нетерпляче штовхнули, чим ще раз підтвердили правильність рішення облаштувати робоче місце вдома і шукати роботодавця виключно на умовах дистанційки. Звісно, іноді накривала ностальгія за можливістю підійти до колеги та покликати обговорити питання за філіжанкою кави, але це було дрібничка, зважаючи на всі мінуси, яких вдалося позбутися.

Висмикнутий з роздумів, він не зразу зрозумів, чого всі завозилися. Виявилося, що поїзд прибував. Це стало зрозуміло по відсвіту на стіні підземки. Звуку Слава не чув — накладні навушники надійно захищали і від гомону юрби, і від навколишньої дійсності. З улюбленою музикою у програвачі можна уявити, що ти в місці поприємніше, а не на станції підземки, де тобі обіцяють лише тортури ранковим пасажиропотоком.

Ось знову. Двері ще не відчинилися, а в спину вже підштовхують. Не йметься комусь увійти швидше. Наче якщо у вагон вломлятися першим, це якось прискорить прибуття на потрібну станцію. Звісно, а може, ще й встигнуть сісти? «Розслабтесь, це навіть не кінцева. Найкращі місця вже зайняті», — Слава знав, що якби хотів їхати сидячи — треба було повертатися на дві станції назад, а то й долати цей шлях наземним транспортом. Сам би сісти не відмовився, та от ліньки ще й на це час витрачати. Навіть з усіма тичками та обжиманнями, витівка і десятки не вартуваля. Їхати всього лишень чотири зупинки. Можна й потерпіти один раз. Назад він вже поїде тролейбусом. Зможе насолодитися видом ранкового міста та пробкою у сусідній смузі.

У вагон він таки вліз із першої спроби. Далеко не пробрався і був міцно затиснутий пасажирами. Навіть у поручні потреби не було.

Перемкнувши мелодію, заплющив очі і поринув у інший світ, де він на концерті. Слухав, як ударник задає ритм. Качався в такт із натовпом. А ось і приспів, який хочетылося відбивати разом з барабанами.

Незаплановане гальмування вирвало із приємної фантазії. Мабуть, машиніст сильно розігнався і змушений був різко скинути швидкість. Прямо перед зупинкою. А ось і вона. Усього одну встигли проїхати. Стало сумно… Хоча точно знав, що ще кілька пісень і він дістанеться цлі. Далі, звичайно, доведеться пройтись хвилин десять до лікарні, але все одно краще, ніж штовхатись у задушливому вагоні. Ось вже й жарко стало в жилетці, а не знімеш: незручно крутитися. Простіше потерпіти. А на вулиці прохолодно. Це добре. Начебто й каву встигне випити перед візитом.

По плечу поплескали, привертаючи увагу. «Дідько, та що вам ще треба?». Звісно було зрозуміло, чого він нього хотіли. Рюкзак Слава завбачливо зняв і тримав у руці, отже, намагалися повідомити, що необхідно дати дорогу.

Як тільки двері відчинилися, він вийшов з потоком. Знову став ззаду і зайшов вже останнім, разом із пасажирами цієї станції.

Влізти вдалося лишень трохи утрамбувавши стоявших у проході. Передрікши, що на наступній зупинці його чекатиме те саме, Слава розвернувся спиною до людей, розраховуючи впертись у двері.

Але варто було тільки повернутися до дверей, що зачинялися, як очі моментально вихопили щось, що стрімко наближалося. Тіло зреагувало швидше: відскочивши, Слава звільнив трохи місця хлопцеві, що вирішив застрибнути в вагон на останніх секундах.

Пасажири позаду були незадоволені. Без можливості почути їх обурення, Слава відчув сповна. Його так само різко відкинули назад до дверей. Він дивом встиг виставити вперед зігнуту руку і втримати себе від дуже близького знайомства з хлопцем, що так нахабно заскочив. Тепер вони стояли майже впритул. У ситуації, що склалася, Слава тільки й міг, що зиркнути на того, хто був перед ним.

І несподівано для себе обімлів: хлопець був на вигляд його ж віку, трохи нижчий, одягнений в осіннє пальто та шарф, розпатланий. Якби побачив такого в натовпі — не звернув би уваги. Але зараз він стояв впритул, дивився очі в очі, і було в цьому щось чарівне. Чіпляюче. Таке, що й погляду не відвести.

Губи хлопця зарухалися, але Слава чув лише голос вокаліста з останнього альбому улюбленого гурту. Намагаючись як найшвидше стягнути навушники, прибрав єдину опору. Не вчасно. Дуже. Вагон увійшов у поворот, і Славу разом із усіма пасажирами кинуло на двері. Дивом не зіткнувся чолом з хлопцем, хоч і добряче притиснув його.