Розділ 3

Від скрипу дверей різко піднімаю голову. Здається, я задрімала прямо на підлозі, увіткнувшись обличчям у коліна. Спина задеревеніла, ноги затекли, і коли я пробую їх розпрямити, у шкіру впиваються сотні голок.

Декілька секунд йде на те, щоб збагнути, де я, і реальність лякає.

Мене вкрали! Максуд збожеволів, і, якщо я не виконаю його вимогу, то вийду заміж за невідомого волохатого смердючого чоловіка.

Не можна допустити ні того, ні іншого. Я не збираюсь застрягти тут, у цьому місті та взагалі в цій країні. Я збиралася повернутися до Лозанни і вчитися далі. Або працювати, щоб накопичити на навчання, знань у мене достатньо.

Виходить, треба тікати.

Зразу ж прострілює жахлива думка: а якщо Максуд каже правду, і Азат хоче видати мене тут заміж? Хіба таке можливе?

Ні, заспокоюю себе, такого просто не може бути.

Двері прочиняються, у проріз просовується темноволоса голова. Про всяк випадок тримаю напоготові графин, а лівою рукою нишпорю в пошуках більшого уламка. Просто так не здамся, нехай Максуд не мріє. І той другий, як його. Забула…

— Гей, постривай, не треба нічого кидати! — з-за дверей виглядає дівчисько, зовсім юне.

Чорнооке, темне гладке волосся заплетене в товсті коси. Цікаві очі блищать, рот напіввідкритий. Дивиться на мене так, ніби я не Марта, а Собор Святого Павла. Принаймні, коли я туди потрапила, у мене був такий самий вираз обличчя. Я у відбитку побачила.

— Не будеш посудом кидатися? — питає мене дівчисько і протискується повністю. В одній руці у неї віник із совком, в іншій — чорний сміттєвий пакет.

— Якщо ти одна, не буду, — відповідаю і суворо питаю: — Ти одна?

Вона киває кілька разів для вірності і нерішуче переминається на порозі. Відставляю графин убік і ніяково підводжуся з підлоги. Уламок все ще тримаю в руці — я тут нікому не довіряю.

— Мене прислали прибрати та принести тобі їжу.

— Раз прислали, прибирай, — говорю байдуже і привалююсь до стіни.

Дівча хутко змітає сміття в совок і витрушує їх у пакет. Демонстративно піднімаю з підлоги найбільші уламки, плюхаюся на диван і кладу їх поруч. Трохи подумавши, йду за графином і його теж ставлю поруч.

Дівчисько дивиться на мене великими, як оливки очима. Дідько, як же захотілося їсти! Ну чи хоча б чашку кави. Гаразд, води…

— Чого ти так дивишся на мене? — питаю дівчину. — Чи чекаєш, що я тобі допомагатиму?

Вона мотає головою так, що коси літають з боку на бік. Начебто вона з боку викрадачів, і я маю її ненавидіти. Але чомусь дівчинка викликає симпатію.

— Як тебе звати? — питаю, коли набридає сидіти на дивані без діла.

— Мадіна, — вона випростується і дивиться в очі допитливим поглядом.

— А мене Марта.

— Я знаю. Я сестра Хамзата.

Відразу псується настрій. Ще б пак їй не знати, раз її брат мене вкрав! Ну хоч нагадала ім'я волохатого мужика…

Питання, наскільки це мені допоможе? Я двадцять років чудово жила, не підозрюючи, що Хамзата звуть Хамзат, і хіба мені від цього було погано?

Поки я розмірковую, Мадіна швидко управляється зі сміттям і виносить пакет. Не встигаю вирішити, надовго вона пішла чи ні, як дівчина з'являється знову. Ставить біля мене на столик тацю, і я з жадібністю дивлюся на підсмажені коржики та сир.

Божечки, як же я зголодніла!

— Нічого не їж, — чую тихий голос, — і не пий.

— Але чому? — шумно ковтаю слину. — А воду?

Мадіна хитає головою, і я з жалем дивлюся на тацю. Жаль змінюється жахом.

— Мене що хочуть отруїти? — скидаю на Мадіну шокований погляд.

— Ні звичайно! — у відповідь дивиться майже ображено. Потім біжить до дверей, виглядає надвір і зі спокійним виглядом повертається до мене. — Якщо ти з'їси щось або вип'єш у цьому будинку, навіть воду, значить, ти згодна тут залишитися.

Схоплююся і хапаюся за тацю. Мадіна загороджує собою двері.

— Відійди! — Вимогливо заявляю.

— Не відійду! Постав назад.

— Не поставлю! Я хочу викинути все надвір!

— Щоб знову всі втекли? Тоді, будь ласка, — Мадіна відходить від дверей, і демонстративно складає на грудях руки.

У засмучених почуттях ставлю тацю назад. Все ще простіше, я помру від голоду та зневоднення, бо це краще, ніж стати дружиною Хамзата.

— А ти справді навчалася в Європі? — Запитує Мадіна, і я відволікаюся від своїх безрадісних думок.

— Так, — киваю, — справді. У Лозанні, це…

— Швейцарія, — домовляє за мене дівчина і зітхає. — Я також хочу вчитися.

— Є проблеми? — питаю обережно.

Вона дивиться на мене сумним поглядом та киває.

— Є. Брат не відпустить. У нас не така родина, як ваша.

— А що ж у нас такого? — не можу зрозуміти.