Розділ 6

— Ви мені? — питаю сухопарого чоловіка похилого віку, що спирається на невисокий паркан з боку вулиці. Густа сива борода лопатою заважає точно визначити вік, але на діда він поки що не тягне.

Питання найтупіше, бо крім мене тут нікого. І він дивиться на мене. А все одно питаю.

Дядько троль ще той. Картинно озирається на всі боки, з надією дивиться в небо. Потім тицяє в мене вузлуватим пальцем.

— То ти не Мадіна?

— Мадіна, — зітхаю, схрещуючи пальці. Хоча кого колись це рятувало?

— Виходить, тобі. Мені мій постоялець до міста тебе велів відвезти, я тебе вже дві години виглядаю.

— Який постоялець? — здивовано перепитую. Дядько не дуже привітно дивиться на мене з-під кущових брів.

— Тобі видніше, який. Моя справа відвезти. То що, їдемо? — він киває на старий автомобіль, припаркований посеред дороги. Точніше, посеред поля, бо називати наїжджену по пожовклій траві колію дорогою явний перебір.

Спрямований на мене погляд сповнений осуду, і я повністю його поділяю. Молода дівчина рано вранці виходить з дому чоловіка у футболці та спортивних штанях — тут за таке й дужче засудження можна відхопити. В його очах я явно впала нижче плінтуса, але ж не виправдовуватися мені перед кожним пересічним?

— Поїхали, — киваю у відповідь, — треба тільки спочатку будинок закрити.

— Навіщо? — дивується чоловік. — Туди ніхто не ввійде.

— А якщо злодії?

— Який злодій ризикне влізти до Сосланбекового будинку? — Він дивиться на мене з подивом.

— Емм ... хто такий Сосланбек? — цікавлюся. — Місцевий авторитет?

Дядько змірює мене вбивчим поглядом, і в його очах я з гуркотом пробиваю чергове дно.— Сосланбек — це я.

— Приємно познайомитися, дядьку Сосланбеку, — підходжу до автівки і відчиняю дверцята заднього сидіння.

Дядько кілька хвилин хапає ротом повітря, але, схоже, Росомаха не лише мені відвалив багато грошей. Сосланбек бере себе в руки миттєво, і вже за хвилину ми виїжджаємо на досить стерпний путівець.

Спочатку їдемо мовчки, але мені кортить розпитати про Росомаху, і я обрушую на непідготовленого чоловіка всю міць швейцарських тренінгів комунікативних навичок.

Технології спілкування — мій коник, а в техніці "Up selling"* на потоці мені не було рівних. Ніхто не міг так переконливо впарити гостю номер на сотню баксів дорожчий тільки тому, що в нього з вікна вночі видно Велику Ведмедицю. Так що розкрутити на балачки похмурого чолов’ягу, який відчуває явний дефіцит спілкування, не складає особливих труднощів.

— Я його знати не знаю, — охоче ділиться Сосланбек інформацією, — він вдруге приїжджає. Ні імені його не знаю, ні прізвища. Приїжджає сам, живе на самоті. Каже, що лікар, а там хто його зна. Невимогливий, нескандальний, акуратний. При грошах. Сплатив мені ремонт ванної, меблі свої привіз, не всі, тільки в тих кімнатах, де живе. Ну і за проживання платить, ясна річ. Я йому кажу, шановний, поживи в мене довше, навіщо тобі місто. В нас повітря, природа, гори. Продукти натуральні, без ГМО, я йому кожні два-три дні все найсвіжіше привозив. Ні, каже, мені треба назад, на роботу.

— А сьогодні ви з ним бачились? — питаю наче мені це не дуже цікаво. Так, мимохідь.

— А як же. Він мені сказав, щоб я тебе відвіз.

Значить, це з ним сьогодні Росомаха лаявся під моїми вікнами? Ось я балда, знала б, що це не сон, уважніше вслухалася б у розмову. А я ще й голову накрила подушкою.

Коли в'їжджаємо до міста, сонце вже стоїть високо. Бачу кілька припаркованих машин із логотипами місцевої служби таксі. Мабуть, не потрібно Сосланбеку знати мою адресу та моє справжнє ім'я.

— Зупиніть тут, будь ласка, — прошу та лізу до пакета. Там усі великі купюри, може, в нього буде здача?

— Скільки з мене, дядьку Сосланбеку? — питаю, перебираючи купюри. Раптом десь завалялася трохи менша.

— Ніскільки, — відповідає той, — вже за все заплачено.

— Як заплачено? — дивуюся. Щось Росомаха підозріло щедрий до рядової «масажистки».

— А ось так, — розводить руками той, — причому стільки, що я за ці гроші мав би тебе до Австралії відвезти і назад повернути.

— То везіть, — жартую я. Сосланбек хмикає, і ми прощаємось досить дружелюбно.

Чекаю, доки він розвертається і зникає за поворотом, і беру вільне таксі. Під'їжджаючи до будинку, помічаю, що в нас гості. Швидко розплачуюся, пхаю здачу в пакет і штовхаю хвіртку.

На ганку стоять Азат з мамою, Максуда ніде не видно. Поруч із Азатом двоє поліцейських. Серед двору височить Хамзат серед кількох жінок, голоси яких здаються мені підозріло знайомими.

— Марта! — кричить мама і кидається до мене. — Доню! Жива!

— Мій син не винен, вона сама втекла, — каже велика жінка, блиснувши очима, і я впізнаю цей голос.

***

Мати Хамзата. Я не помилилася, це вона найголосніше горлопанила під дверима. Та й зараз вистачає нахабства мене звинувачувати. Так і підмиває здати скандальну бабищу до поліції.