Розділ 1.

Настя

Крапельки дощу повільно стікають по вікні, залишаючи за собою вологу доріжку. Будучи в Лос-Анджелесі, я неймовірно сумувала за дощем, адже там він був переважно взимку, і то не часто. Зараз же я можу насолодитися цією літньою погодою. Я люблю спостерігати за людьми, які біжать під парасолею, оминаючи калюжі, люблю гуляти під дощем, люблю слухати, як краплі води б’ються об землю, залишаючи за собою мокрі сліди, люблю запах дощу. Взагалі, люблю все, що пов’язане з дощем, бо після нього все наче починається заново – люди, місто, думки, таке собі очищення після важкого робочого дня.

Розплатившись із таксистом за проїзд, я попрямувала до театру. Крапельки дощу, падаючи на моє хвилясте каштанове волосся, затримуються на ньому, неначе маленькі діаманти. Майже дійшовши до дверей будівлі, чую як мене хтось зве.

• Соколовська! – Кричить наш звукорежисер Святослав, ну і по сумісництву – мій друг. – Почекай мене.

Святослав працює в театрі вже понад шість років. Це доволі гарний та приємний хлопець, старший за мене на рік. Ми з ним подружилися, як тільки я почала працювати в театрі. Він страшенний бабій, тому у якості свого хлопця, я навіть і не розглядала його, а друг він реально класний, і підтримає, і порадить, і прихистить, якщо що.

-Стеценко! – Кинула йому. – Взагалі-то я маю ім’я!

- О, взагалі-то я теж.

- Та невже Святе? – Знущально запитала.

- Бачиш, Соколовська, ти навіть знаєш як мене звуть. – Кинувши смішок, сказав Свят.

- А ти, я бачу, мого імені так і не запам’ятав! – Обурившись, відповідаю йому.

- Настуню, ти чого, звісно я знаю як тебе звуть, просто захотілося трохи тебе подратувати. – Обійняв мене хлопець, підійшовши ближче.

- В тебе це вийшло. – Не втримавши сміху, сказала я і обійняла хлопця у відповідь.

- Ну що, готова до сьогоднішньої вистави, Джульєтто?

- Ще б пак! Звісно готова, проте трошки хвилююся.

- Насть, ти що разу хвилюєшся і що разу все проходить ідеально. Так що заспокойся і швиденько на репетицію. Побачимося перед виставою. – Кинув мені Свят і зник за дверима своєї кімнатки.

Сьогодні, о сьомій вечора, відбудеться вистава «Ромео і Джульєтта», у якій я виконую головну роль, гратиму Джульєтту. Тому одразу прямую на сцену, бо до репетиції залишилось десять хвилин, а я ще не переодягнена.

Після репетиції я відправилася до гримерки, аби налаштуватися на виставу. Я маю таку собі традицію, на годину, перед виставою, я зачиняюся у гримерці і медитую, це мені допомагає розслабитися і налаштуватися на роботу. Про цю мою звичку знають усі в театрі, тому як я перед виставою заходжу до гримерки, цілу годину мене ніхто не чіпає. Сьогодні не є виключенням, тому зайшовши до невеликої кімнатки, я почала свою медитацію.

Через годину прийшов гример збирати мене, це Ольга, жіночка років сорока, з кудрявим світлим волоссям та стрункою фігурою. Після гриму, я побігла на сцену, бо вже через п'ятнадцять хвилин має розпочатись вистава.

- Це було неперевершено! – Сказав наш режисер-постановник після вистави.

- Цілком згоден. – Сказав Свят.

- А Джульєтта просто чудова! – Додав режисер – Олег Ярославович.

- Дуже дякую! – Посміхнувшись відповіла я.

- Пропоную всім спустись на фуршет і відсвяткувати чергову вдалу виставу. – Сказав режисер.

- Із залюбки! – Відповіла я.

Після фуршету, попрощавшись з усіма, я викликала таксі додому. Вже у своїй двокімнатній квартирі, яку придбала на відкладені кошти в Америці, я відправилася в душ після важкого дня.

Тільки-но я вийшла з душу, до мене зателефонувала Іра.

- Привіт, Іринко! – привіталась я до подруги.

- Привіт, Настусь! Як справи? Як сьогоднішня вистава? – Запитала подруга.

- Чудово! Як завжди глядачам сподобалось! Ти як? Як Ліам?

- У мене все добре. Ліам теж чудово, годину тому поїхав на роботу.

- Зрозуміло. Давно хотіла запитати, коли у вас весілля? Вже ніби то сім років зустрічаєтесь, пора б вже.

- Настусь, ми з цим не поспішаємо, нам поки так комфортно. – Якось сумно відповіла Іра.

- Ну добре, але якщо що, я кину всі свої справи і приїду.

- Я знаю, ти можеш. – Засміявшись сказала Іра. – Ну добре, відпочивай, була рада почути тебе. Ще здзвонимось.

- Я теж рада була тебе почути! Бувай! Цілую і міцно-міцно обіймаю!

- І я тебе. Бувай!

Після Іриного дзвінка з’явилось якесь дивне відчуття, ніби щось сталось, або має статись.

Попрямувавши в спальню, я втомлена лягла на своє величезне ліжко. Ледве я встигла покласти голову на подушку, як тут же заснула.