Розділ 11.

Настя

Як завжди, перед відльотом, я погано спала, не знаю, звідки в мене це взялося, але щоразу, перед літаком, маю безсонну ніч. На годиннику – сьома ранку, за вікном вже давно світить сонечко. Підійшовши до вікна, відчинила його, і стала прислухатися до голосів пташок, які так гарно щебечуть щоранку.

Зробивши вранішні процедури та зібравши останні речі, я пішла на кухню випити ранкової кави. Раптом у мене задзвонив телефон, на екрані висвітилася мамина світлина.

- Доброго ранку, мамусю!

- Доброго, донечко. Сподіваюсь, ти вже викликала таксі, бо вже через півтори години маєш бути в аеропорті. – Сказала мама.

- Та ні, таксі мені не знадобиться, мене відвезе знайомий. – Відповіла мамі.

- Хто? Свят? – Запитала мама.

Мама з татом знають Свята, кілька разів вони приїздили на мої вистави, де і познайомилися з ним.

- Ні, його друг – Макс. – Сказала я.

- Оо, сподіваюсь він гарненький! – Сказала мама з посмішкою та смішком.

- Мамо, не починай! – Обурилася я.

- Ну добре, добре. Будеш в літаку, скинеш СМС, щоб ми з татом не хвилювалися.

- Добре, обов’язково.

- І ще, не забудь, будь ласка, наш з татом подарунок.

- Не хвилюйся, він уже у валізі. – Сказала я.

- Чудово! Тоді до зв’язку!

- Бувай! Татові привіт!

Кілька днів тому, мама передала подарунок Ірі та Ліаму - дизайнерську постільну білизну. У них з татом не отрималось полетіти, хоча Іра їх теж чекала, але у них обох керівні посади, залишати роботу без нагляду та контролю – не можна.

Тільки-но я підійшла до вхідних дверей, як мені прийшла СМСка на телефон, від Макса: «Чекаю на тебе внизу)». Отакої, а на годиннику лише восьма п’ятдесят п’ять, оце я розумію – пунктуальність.

Вже за дві хвилини я зачиняла квартиру, та прямувала до ліфту. Спустившись на перший поверх, я покотила валізу до вхідних дверей, біля яких мене вже чекав Макс.

- Привіт. Давай допоможу! – Привітався Макс і забрав мою валізу.

- Привіт! Дякую, що запропонував довезти до аеропорту. – Привіталась я і одразу подякувала за допомогу.

- Був радий допомогти, якщо ти не заперечуєш, я можу тебе і зустріти, як прилетиш, через два тижні. – Запропонував Макс.

- Якщо тобі зручно, то я тільки за. – Чесно відповіла я.

- От і чудово. Тоді напишеш дату і час прильоту. – Сказав Макс, сідаючи в авто.

Дорогою до аеропорту ми розмовляли про все - про дитинство, про школу. Виявляється, все своє дитинство, ми бігали на один і той самий пляж – купатися в річці. Дуже цікаво, як ми там не перетиналися, чи може перетиналися, просто не пам’ятаємо один одного? За розмовами, ми навіть не помітили як вже були біля аеропорту. Вийшовши з авто, Макс дістав мою валізу і допоміг дійти до самої будівлі.

- Ще раз дякую тобі за допомогу, як би не ти, я не знаю чи дісталася б я вчасно сюди, чи ні.

- Облиш, я був радий допомогти. – Сказав хлопець і обійняв мене на прощання.

- Тоді до зустрічі, дату і час відправлю СМСкою. – Сказала я, обійнявши у відповідь Макса.

- Добре, вдалого польоту і нехай щастить, молодятам – привіт. – Сказав Макс.

- Обов’язково передам, бувай! – Сказала я і попрямувала на реєстрацію рейсу, яка вже почалася.

Вже будучи в літаку, відписала мамі, що вже в літаку і все добре. Через якісь кілька хвилин, наш літак вже піднявся в небо. Вимкнувши телефон, я одразу провалилася в сон, дорога не близька, та й безсонна ніч нагадала про себе.