Розділ 30.

Макс

Зранку я прокинувся від того, як Настя вийшла з кімнати, з кимось говорячи по телефону. Так як вона стояла біля дверей, я зміг почути те що вона говорила з мамою і щось про якогось нареченого.

Невже її наречений – це той самий Брендон? Котрий писав їй, коли ми відпочивали у клубі. Хоча якби у неї був хтось, навряд-чи Настя погодилася поїхати зі мною до Києва, та ще й спати в одній кімнаті.

Після розмови, Настя зайшла в кімнату переодягнулася і вийшла. А я вже не міг заснути, все думав про того нареченого. А може в неї є сестра, яка привела в дім нареченого і вони з мамою це обговорювали? Хоча, не пам’ятаю, щоб Настя говорила про те, що в неї є сестра. Або я щось пропустив… От, дідько! Я геть заплутався!

Ще з півгодини покрутившись у ліжку, я все ж встав. Прийнявши ранкові процедури, я пішов на кухню, так як дівчата точно були там. Підійшовши ближче, я побачив Стефу на руках у Насті, яка дбайливо колихала її. Настя виглядала як мама, і їй це дуже личить. Не розумію, невже Настя реально готова пропустити такі важливі миті свого життя заради кар’єри? Відмовитись від сімї, дітей, родинного затишку – заради танців.

- Доброго ранку, дівчатка! – Привітався я до дівчат, щойно зайшов на кухню. – Стефа, моя люба дівчинка, як же я скучив за тобою. – Мовив, підійшовши ближче до Насті, у якої сиділа на руках Стефа, а дівчинка потягнула свої маленькі ручки до мене.

- Доброго ранку! – Привітались дівчата, і Настя віддала мені Стефу.

- А де це мій брат? – Запитав я, знаючи що він мав взяти сьогодні вихідний.

- У нього на сьогодні були заплановані дві зустрічі, які він не зміг перенести. – Сказала Яна.

- Ага, зрозумів. – Відповів я, качаючи маленьку.

- І я б сьогодні теж хотіла вирватися, декуди, і Настю з собою візьму – Сказала Яна. – Макс, побудеш зі Стефою? – Запитала Яна.

- Залюбки! Так, Стефа? Побудеш зі мною? – Запитав я у дитини. – Так, звісно, я люблю проводити свій час зі своїм улюбленим дядьком і хрещеним. – Почав говорити я, вдаючи ніби це говорила Стефа. – От бачиш, тобі немає про що хвилюватись. – Сказав я до Яни.

- Та бачу. – Сміючись, вимовляє Яна. – Так, зараз поснідаємо і підемо збиратися. – Звернулась Яна до Насті, ставлячи сніданок на стіл.

- Добре, усім смачного! – Сказала Настя.

- Смачного!

Дівчата після сніданку помили посуд і кудись поїхали, а ми зі Стефою лишились вдома. З маленькою ми погрались іграшками, подивились мультики, синхронно заснули і так само прокинулись, коли вже усі були вдома.

- Усім привіт. – Мовив я, заходячи на кухню зі Стефою.

- Привіт. – Мовила Яна. – Сідай за стіл, будемо вечеряти, і я дещо розкажу. - Загадково мовила дівчина.

- Заінтригувала. – Сказав Сергій, який вже сидів за столом.

- Новина, яку я вам розкажу – вас вразить!

- Тааак, я вже починаю хвилюватись! – Серйозно сказав брат.

- Любий, не треба, - мовила Яна, - загалом, те що Настя здалася мені знайомою, а я їй – то нам це не здалося. Ми дійсно знайомі, і знайомі вже десять років, вісім із яких ми не бачились.

- Нічого собі! – Мовив Сергій, присвистуючи.

- Ого! А звідки ви знайомі? – Запитав я.

- Ми навчалися в одному університеті, в одній групі. – Продовжила Яна. – Навіть товаришували деякий час, поки Настя з Ірою не поїхали в Америку.

- Так ти й Іру знаєш? – Здивовано запитав я.

- Знаю, ми з нею теж разом навчалися. Так само як і з Настею. – Відповіла Яна.

- Це я зрозумів. – Відповів я.

- Так от, ті два роки, ми разом вчилися і товаришували. А потім Настю з Ірою забрали до Америки, а я, як вам відомо, залишилась тут. Наша дружба розірвалась на довгих вісім років. А вчора, коли я побачила Настю, я згадала що на декількох знімках в моєму альбомі є схожа на неї дівчина, і я вирішила це перевірити. І так, я не помилилася, на фото була саме Настя. А вже сьогодні біля університету, куди я Настю повезла, вона впізнала і мене. От так от.

- І хто б міг подумати, що життя так складеться, що дві одногрупниці знову знайдуть одна одну, тільки вже при інших життєвих обставинах. – Сказав Сергій. – От тільки мені одне не зрозуміло, як ви одна одну не впізнали?

- Дуже просто! – Сказала Настя. – За ці вісім років ми дуже змінилися, те що від нас тодішніх лишилось, не вистачило для впізнання сьогодні.

- Це точно! – Підтвердила Яна.

- Люба, а хочеш ми тобі ще дещо розкажемо? – Почав Сергій, а я вже здогадався про що саме він хоче сказати.

- Ну давайте. – Мовила Яна.

- Загалом, Настя не лише твоя давня подруга і одногрупниця, а й наша сусідка. – Сказав я.

- Як це? – Здивовано запитала Яна.

- Настині батьки живуть там же, де і наша мама – по сусідству. – Відповів Сергій.

- Серйозно? – Запитала Яна Настю, на що та кивнула. – Отакої! Настя, це якийсь знак! Точно тобі кажу. – Кумедно зауважила Яна.

- Можливо. – Сміючись відповіла Настя.

Ще трохи поспілкувавшись, ми прийняли рішення йти відпочивати, все ж завтра на нас чекає насичений день.