Розділ 33.

Настя

Розплющивши очі зранку, я солоденько потягнулася у ліжку і зрозуміла що я тут не сама. З правого боку від мене лежав Макс, тихенько сопів. Він був повернутий до мене обличчям, тому я з легкістю могла його розгледіти зблизька. На його голові творився безлад і деякі пасма падали прямо на очі, лице його було ну настільки милим, що аж захотілося його ніжно поцілувати. Зараз же я помітила що він був без футболки, і можу роздивитися його доглянуте тіло. Руки він мав накачані, але не надто, біцепси виднілися, і ковзнувши поглядом нижче, я помітила прес. Забувши на секунду про все, я легенько пальчиками провела по його руці, повільно спускаючись до пресу. От якби він зараз прокинувся і накинувся на мене з поцілунками… ТАК! СТОП! Настя, ти чого? Ти все своє життя присвятила танцям, і готова все кинути заради цього сплячого янголятка? Нііі! Ти навіть про таке думати не будеш! Треба триматися якомога далі від цієї ванільної фігні! Тобі ж і самій добре, чи не так?

Макс поворухнувся, а я різко вскочила з ліжка і побігла на кухню. Написала кур’єрові, щоб той виїжджав з подарунком для Яни, який я замовила у місцевому магазині, і пішла наводити красу до ванної кімнати. Прокинулась я доволі рано, ще всі спали, тому каву я заварювала тільки для себе, і нервово чекала дзвінка кур’єра. Аби нікого не будити, я вирішила спуститись на вулицю, щоб забрати замовлення.

- Дякую, Вам! – Посміхнулась я, забираючи замовлення.

- І Вам! – Відповів хлопчина. – Гарного дня!

- Навзаєм!

Взявши величезну коробку, я попрямувала у квартиру. Сподіваюсь Яні сподобається. Саме це вона хотіла ще в університеті, проте завжди відкладала цю покупку, і, на скільки я знаю, цього вона собі так і не придбала. Думаю, вона зрадіє.

Зайшовши в квартиру, я тихенько підійшла до кімнати, відчинила двері і прошмигнула в середину. На ліжку сидів Макс і щось нервово набирав у своєму телефоні. Помітивши мене, він різко встав, кинувши телефон на ліжко, підійшов до мене.

- Ти де була? – Говорить Макс і я помічаю бісиків, які скакають в його очах. Схоже він щойно з душу, адже волосся було мокре і маленькі крапельки ще падали на його футболку.  

- Виходила забрати подарунок Яни, до кур’єра. – Сказала я, піднявши вище коробку, кинула на неї погляд. – А ти чого такий злий?

- Я прокинувся, тебе немає ні і в кімнаті, ні на кухні, ні в квартирі в принципі.

- Ну то і що? Я не розумію твого тону і подібних запитань. Я всього то лише запропонувала тобі прикинутись моїм нареченим, а ти себе ведеш так, наче все насправді. – Обурено відповіла я, а Макс, недовго думаючи, поцілував мене і обійняв. Я ж замість того аби відсторонитись, почала відповідати на поцілунок. – Макс, не треба. Це зайве. – Мовила я, відсторонившись, а моє лице від збентеження почало червоніти.

- Вибач, я просто..

- Нічого, все добре. – Не давши договорити Максові, сказала я. - Просто в подальшому не роби такого, я не люблю коли на мене підвищують голос.

Через півгодини ми з Максом почули голоси, які линули з кухні. Схоже Яна з Сергієм вже прокинулись. Тому ми, недовго думаючи, пішли на кухню. Кожен зі своїм подарунком. У Макса теж була не маленька коробка. Цікаво, що там?

- З днем народження, Яна! – Зайшовши на кухню, крикнула я.

- З днем народження! – Сказав Макс слідом за мною.

- Дякую Вам, мої любі! – Весело сказала Яна і поцілувала нас.

- Ян, це тобі. – Сказав Макс, протягуючи коробку.

- Ого, яка велика. Що ж там може бути? – Мовила Яна, відкриваючи коробку. – Ухти, які гарні. – Сказала дівчина діставши квіти. До речі, мої улюблені рожеві піони.

- Це ще не все. – Мовив Макс, показуючи поглядом на коробку.

- Аааа, - заверещала Яна, - Це ж квитки на триденний майстер клас до Кріса Еванса. – Я здивувалась і глянула на Макса, а він мені просто підморгнув. – Я так хотіла потрапити до нього! – Яна скакала від щастя, і тут її погляд зупинився на мені! – Настя, ти ж тоді працювала з Крісом? – Запитала у мене.

- Так, працювала… - Боязко відповіла я.

- От і чудово! Значить поїдеш зі мною, якраз тут два квитка, ти ж не відмовиш мені?? – Благально подивилась на мене Яна.

- Так, звичайно! – Збентежено сказала я, адже така пропозиція була дуууже несподіваною.

- Клас, клас, клас… - Радіючи, викрикує Яна.

- Так, а тепер мій подарунок. – Протягнувши свою коробку, сказала Яні.

- Та ви що, змовились? – Посміхнулась Яна, дістаючи з коробки рожеві піони. – Вони прекрасні, як і це фото. – Дістаючи слідом фото рамку, говорить Яна, де зображені я, Яна і Іра. Це фото ще зі студентських часів. Коли ми товаришували втрьох, це було недовго, проте фото з тих часів збереглося.

- Ян, це ще не все. Глянь в коробку ще раз. – Сказала я. Крізь мішуру, ледь-ледь виднівся найголовніший подарунок.

- Насть… - Невпевнено говорить Яна. – Це те про що я думаю?

- Сподіваюсь, що так! – Усміхнено відповідаю їй.

- Це те про що я колись мріяла? – Запитала Яна, а на її очах вже блищали сльози.

- Відкривай… - Широко посміхнувшись, сказала.

Яна заплющила очі і обережно почала діставати мішуру, а потім і сам подарунок. Відкривши очі, дівчина розплакалась.

- Господи, Настя. Стільки років пройшло, а ти і досі пам’ятаєш? – Схлипуючи, мовила Яна. А я просто її обійняла.

- Ну давай, спробуй його в дії. – Весело підштовхнула дівчину.

Яна відкрила коробку і дістала звідти полароїд, про який мріяла в університеті.

- Кохана, а чому ти ніколи не казала що хочеш собі фотоапарат? – Здивувався Сергій.

- Розумієш, колись на першому курсі у мене був старенький фотоапарат, я знімала все що бачила. Проте одного дня, якийсь навіжений в університеті збив мене з ніг і мій фотоапарат розбився, вилетівши з рук. Через кілька днів після цього, ми з Настею і з Ірою гуляли торговим центром і я помітила його – тоді ще старенького полароїда. Я зайшла в магазин дізнатися про цей фотоапарат усе. Він був крутим, однак грошей у мене на нього не було. Після того випадку, полароїд став для мене мрією. Через певний час батьки подарували мені телефон з камерою і більше я про фотоапарат не згадувала. Мені так приємно що ти це запам’ятала, хоча я всього пару разів про це казала. – Звернулась до мене Яна.