Розділ 36.

Настя

Вже сьогодні ми з Максом вирушаємо додому. Якщо чесно – я трохи засмучена, адже ці кілька днів разом з його сім’єю - були прекрасними. Ми багато гуляли, спілкувалися до ночі, дивилися фільми як вдитинстві – з поп-корном, ну і звісно проводили час з маленькою Стефанією. Насправді, найтяжче це їхати від дівчинки, знаючи, що більш за все, ви більше не побачитесь ніколи. Вночі я навіть сльозу пустила і зловила себе на думці, що сильно прив’язалася до маленької.

Ця поїздка почала змінювати моє ставлення до сім’ї та дітей. Яна права, я просто ще не знайшла ту людину, заради якої я б трохи змінила свої пріоритети у цьому житті, ну або ця людина вже є поруч і мої думки почали плутатись між собою…

Все ж я рада, що тоді погодилась поїхати з Максом до Києва. Іноді мені треба такий відпочинок, хоч я не так давно повернулася з відпустки, проте мені не зовсім вдалося відпочити. Хоч Іра і не показувала своїх переживань щодо свого розставання, проте це відчувалось на підсвідомому рівні. Ну а якщо погано Ірі – погано і мені, а тут ще й така стресова ситуація. Тому ця поїздка явно пішла мені на користь.

Речі, зібрані ще вчора ввечері, стоять і чекають свого часу в кутку кімнати. Таксі має приїхати через тридцять хвилин, а поки я вирішила привести себе трохи до ладу, ну і зібрати останні речі.

- Насть, можна? – Привідкривши двері в кімнату, озвалась Яна.

- Так, звісно, заходь. – Усміхнувшись, сказала я.

- Так шкода, що ви вже їдете. – Засмучено мовила дівчина. – Може залишитесь ще хоча б на кілька днів?

- Ми б залюбки, от тільки не виходить. У мене за тиждень вистава, та і Максу треба на фірму, бо та Аліна кожної години дзвонить і доповідає про роботу компанії, наче там щось кожної години стається, про що обовязково треба знати Максу.

- Ого! Та тут хтось ревнує! – Сказала Яна, і легенько стукнула мене плечем.

- Та нічого я не ревную, просто вона реально трохи перегинає. Тобі так не здається? – Вигнувши брову, запитала її.

- Ну можливо, але не треба заперечувати той факт, що Макс тобі таки подобається.

- Я взагалі нічого казати не буду, бо так чи інакше мої слова будуть використані проти мене. – Серйозно відповіла я.

- Хахах, ну добре, як хочеш. Але я все і так бачу, без твоїх слів. – Сказала Яна, обійнявши мене.

- Ну, звісно, тобі видніше. – Відповіла Яні і також її обійняла.

- Пам’ятаєш, я говорила що хочу приїхати через місяць до Львова?

- Ну так, пам’ятаю.

- Так от, я не жартую! Я справді приїду! – Дивлячись на мене, говорить дівчина.

- Я, чесно кажучи, навіть і не думала, що ти жартуєш!

- Просто я дуже скучила за цим містом. Я була там востаннє кілька років тому, коли Сергій відкривав там філіал турфірми. Мені так там сподобалось, що замість двох днів – ми пробули там майже два тижні. – Із захопленням говорила Яна.

- Хах, так, коли до нас у місто приїжджають туристи, вони завжди жаліються що так мало часу відвели на Львів, бо хочеться якомога довше там побути – атмосфера не відпускає.

- От і я про це. – Серйозно мовила Яна. – А, до речі, ти нічого не говорила Ірі, про мене?

- Я з нею говорила востаннє кілька днів тому, коли я ще не знала про те хто ти. Тому ні, не говорила.

- От і добре! Поки нічого їй не кажи, зробимо їй сюрприз!

- Гаразд, думаю буде прикольно! Тільки головне, щоб Іра нам голови не повідкручувала, адже таку таємницю будемо цілий місяць приховувати! – Сміючись, відповіла я.

- Все буде добре! Вона буде надто рада, щоб щось нам зробити.

- Твоя правда.

- Насть, ти вже зібрана? – Зайшовши в кімнату, запитав Макс.

- Ой, п’ять хвилин, бо ми тут з Яною заговорилися трохи. – Сказала я, легенько стукнувши себе по лобі.

- Добре, таксі буде через десять хвилин, поспіши! – Кинув Макс, виходячи в коридор.

За ці десять хвилин я швиденько зібрала усі речі які залишились, одягла легенький сарафан, підфарбувала трохи війки, і рушила в коридор разом з зібраною валізою.

- Ну що, чекаємо тепер вас в гості. – Стоячи біля таксі, почав Макс.

- Ооо, так, ми вже скоро побачимось! – Сказала Яна і підмигнула мені.

- Була рада провести ці кілька днів разом з вами, - щиро відповіла я, - а з тобою була особливо рада познайомитись. – Мовила до Стефи й поцілувала її у щічку.

- Так, годі тут сльози пускати, все ж не останній раз бачимось! – Сказав Сергій, потиснувши руку Максові.

- До зустрічі! – Вже з автівки крикнув Макс.

До возкалу ми їхали в тиші. Кожен думав про своє. Я сиділа і дивилася на таке знайоме місто, в якому колись навчалась, тут залишилось дуже багато приємних моментів, які я назавжди збережу у своїх спогадах, адже тоді ми були юними і не надто замислювалися про турботи дорослого життя.

Через дві години ми вже їхали в потязі назад до Львова. У моїх руках філіжанка свіжозвареної кави і електронна книга з жіночим романом. Чесно кажучи, ніколи не любила читати щось подібне, але як виявилось не такий вже й поганий цей жанр. Так, тут як завжди все трохи ідеалізовано, не так як у реальному житті. Бо в житті зазвичай – проблеми, складнощі на шляху до щастя, і не завжи хепі енд.

- Насть. - Мовив Макс, порушуючи нашу кілька годинну тишу.

- А… Так. Я слухаю.

- Я хотів запитати. Вірніше повернутись до нашої розмови… - Невпевно говорив хлопець.

- Так, я зрозуміла до чого ти. - Перебиваючи, сказала я. – Ти хочеш обговорити деталі моєї пропозиції?

- Ну майже… Я хотів запитати, коли почнемо?

- Як тільки приїдемо до Львова.

- Це я зрозумів. Я мав на увазі, коли ти переїдеш до мене?

- Аа, ти про це… Давай вже завтра. Я думаю ввечері. Вранці я відвідаю репетицію, потім зберу вдома речі і потім до тебе.

- Добре, якраз у мене буде час трохи прибрати у квартирі.