Глава 1

Наталя, пів року тому

– Ну що, – Іра підіймає келих із шампанським, – пом’янемо твого колишнього і відпустимо з миром? Чи за ним ти теж збираєшся тужити рік?

Люблю її оптимізм та віру в мене. Ми обидві знаємо, що рік – надто короткий термін. Першого свого колишнього я не могла забути роки три, другого – років п’ять, а Степана…

З огляду на те, що щоразу термін моєї скорботи за ними збільшувався, боюся, що й п’ятьма роками не відбудуся. І скільки тоді мені буде? Двадцять дев’ять плюс… ну нехай навіть плюс п’ять за сприятливих обставин…

До миті, коли я дійсно зважусь його подумки відпустити, мені буде вже тридцять чотири!

А тут кожен рік на рахунку. Іра має рацію, час летить так стрімко, що трохи гав половиш – і тужити вже за мною буде нікому.

У мене ж були свої плани на життя, а я навіть не помітила, як наполегливо намагалася втілити в життя чужі.

Досить.

Саме час подумати про себе.

Підставляю келих для шампанського.

Якийсь час тишу заповнює наш дружний хрускіт шоколадкою з печивом.

– Не збираюся я більше сумувати. Вистачить з нього й тижня. Нехай живе, як сам захотів, – заявляю я й рішуче перевертаю світлину зі Степаном, на якій ми ще були вдвох. – У мене інші плани, і сльози до них точно не входять.

– Сподіваюся, релакс і розпуста? – підморгує подруга, знову оновлюючи шампанське.

Помітивши, як я хитаю головою, вона трохи скисає, навіть її довгі сережки видають сумний дзвін.

– Ну хоча б щось із двох?

– Ні те, ні інше. На мене чекає важка праця, довге очікування й безсонні ночі. Я збираюся народити дитину!

Ірина неделікатно намагається роздивитися мій живіт, але, оскільки моя безрозмірна футболка, у якій я ходжу весь цей тиждень смутку, їй у цьому не допомагає, це роблю я.

– Ні, я поки що не вагітна.

– Якщо ти серйозно… – вона знову ставить фото на стіл і розглядає його, трохи скривившись. – Ти ж напевно йому скандал не влаштовувала і сльози при ньому не лила. Так і пішов мужик, не перейнявшись. Шанси є. Якщо ти зателефонуєш… і потім, у пориві твоїх мук, ви ще раз на прощання… так багато хто робить… Колишні – вони як убивці, їх тягне на місце злочину.

– Нехай. Ключі він залишив, а я йому сюди проникнути більше не планую допомагати. Не впевнена, що хоч би цій футболці зможу повернути людський вигляд. Не хочу витрачати на нього ще й іншу. Це ексклюзив, таких більше не продають.

Іра пильно дивиться на мою футболку з трьома мамонтенятками, підозрюю, через професійну звичку їх перераховує й переконується, що вони всі на місці. Ну або до неї доходить, що суть усе ж таки в іншому.

– Тобто ти хочеш дитину не від Степана? А від кого?

– Та байдуже. Я просто хочу народити собі.

Насправді я давно про це мріяла. Хотіла народити молодою, щоб віковий розрив із дитиною був меншим. Просто раніше була впевнена, що для цього потрібне кохання й серйозні стосунки. А тепер зрозуміла, що це не має значення.

Не виходить у мене.

Навіщо витрачати марно ще кілька років?

У цьому питанні вік не на користь. У деяких із моїх знайомих діти вже ходять до школи, інші мріють народити, а не можуть, як не намагаються. У когось лікарі вже вирізали все, що могли.

Ні, не хочу більше тягнути!

Але замість того, щоб мене підтримати, подруга, вислухавши мої аргументи, впевнено заявляє:

– Наталка, це не мрія! Це в тобі говорять твої страхи! У цьому випадку страх самотності. Але я допоможу тобі!

– Яким чином?

– Ми з цими страхами будемо боротися!

– Збираєшся залишитися з ночівлею – так і скажи.

– Що це ти мене вкладаєш? Не збираюсь я ще спати! – буркоче вона обурено, а потім підривається, кудись іде з кухні й повертається з блокнотом і ручкою. – На ось, займися справою, поки я зайнята!

Ну, яке в неї заняття – це зрозуміло, вона наливає шампанське. А я так і продовжую невтямки дивитися на блокнот, який вона до мене підсунула.

– Добре, спробуємо м’якше. Просто скажи мені, чого ти боїшся!

– Зараз? Те, що нам не вистачить пляшки шампанського й доведеться переодягатися та йти за добавкою.

– Ну так, і на якийсь час залишити на самоті твоїх мамонтенят! Ну вже ні, це серйозне запитання, і відповідей я чекаю усвідомлених. Нумо, покопирсайся в собі, залізь за підкірку, витягни на світ божий ці тіні, які заважають тобі жити спокійно!

– Як поетично ти говориш! Ніколи не думала, що бухгалтерія може так надихати!

– Не підлизуйся. Я не передумаю. І не відчеплюся. Але як стимул обіцяю, що, якщо відповіси чесно, я сама забезпечу тобі додаткові градуси задоволення.

Переконливо.

Беруся справді думати на задану тему. Помітивши, що я серйозно, Іра підпихає блокнот і ручку ближче, і я навіть записую.

– Чого тільки не зробиш заради беззахисних тварин, так? – усміхається подруга, приймаючи роботу. – Упевнена: Грінпіс тобі аплодує!

Але в міру того, як вона читає, усмішка сповзає з її обличчя.

– Ти це серйозно? – мені дістається недовірливий погляд. – Ні, ну в те, що ти боїшся підійти першою до чоловіка, я вірю. Першою освідчитися в коханні – приймається. Те, що в тебе страх темряви, я знаю. А далі що за нісенітниця? «Боюсь домовика, мотоциклів і що на моїй могилі виросте висока ковила!» Та ще в один рядок, наче це пов’язано! А якщо припустити думку, що пов’язано… Ти що, боїшся, що тебе на мотоциклі вкраде домовик, не впорається з керуванням, а потім ще й із травою на твоїй могилці?!

– Ой, чуєш? – перериваю я її обурення й стурбовано озираюся.

– Що? – шепоче подруга, перейнявшись ситуацією.

– Грінпіс щойно припинив овації, дізнавшись, як слабо я вірю в вітчизняну нечисть!

Ми регочемо, допиваємо шампанське і, здавалося б, завдання забуті. А разом із ними й мета нашої зустрічі – я лише кілька разів кинула погляд на знімок у рамочці. І лише кілька разів поправила його: виключно тому, що він погано лежав. І ні, я не думала в цю мить про Степана, навіщо? Він обрав іншу, йому з нею краще, а я…