Глава 2

Наталя

Я б запідозрила щось недобре, ще коли ми сюди під’їжджали, але Іра всю дорогу відвертала мене розмовами.

Й ось тепер, якщо озирнутися, можна з одного боку споглядати якийсь пустир, з іншого – судячи з усього, складські приміщення, які в темряві виглядають зловісно, ​​але значно страшніше видовище постане, якщо глянути прямо перед собою.

На будівлі, яка, здається, дихає на ладан, яскраво горить вивіска «У гнома», а ще на ній дуже реалістичне зображення черепа з пивним кухлем. Кому як, а мені в цьому бачиться явний натяк на те, де і від чого сконала ця модель.

Втім, про долю прототипу я припиняю думати, коли в мене за спиною лунає потужний гудок. Підскочивши, обертаюся, і мене обдає холодною хвилею: повз, посміхаючись і нахабно витріщаючись на нас, проноситься низка байкерів. Причому один страшніший від іншого – потужні мотоцикли, потужні байкери, а від черепів на їхніх футболках виникає відчуття, що я спостерігаю за маршем скелетів на цвинтарі.

– Мені здається, твоя подруга помилилася, – буркочу я, задкуючи убік, ну і трохи за Іру, суто випадково, звісно. – Вона не могла порадити двом самотнім дівчатам відпочити тут.

– Якби ці байкери клювали на всіх самотніх дівчат, ти уявляєш, яка б сюди вишикувалася черга? Хоча у твоєму віці ще можна вірити в диво. Ходімо. Нічого вона не помилилась! Нам треба сюди!

– Ми не підійдемо за дрес-кодом!

Я розумію, що мій спротив виглядає жалюгідно. І навіть не тому, що я сперечаюся пошепки, побоюючись, що байкери, дарма що на них шоломи, можуть мене почути й образитися. А тому, що хтось явно шахраював і наливав собі шампанського більше, ніж мені, і тепер я боюся за двох.

Іра наполегливо підштовхує мене до бару й натовпу байкерів, які бадьоро заходять усередину закладу. Хтось, щоправда, ще тусується біля імпровізованої стоянки, і їхній гучний сміх не сприяє тому, щоб прискоритися, хоча хватка подруги й стає жорсткішою.

Ще один сигнал позаду змушує мене спочатку практично відстрибнути, щоб пропустити двох байкерів, а потім зупинитися зовсім. Озираюсь у надії, що таксист ще не поїхав, але де там. У нього явно з почуттям самозбереження краще, ніж у мене.

– Подивися, тут є й дівчата, – умовляє мене подруга. – Тож це звичайний пристойний заклад.

Деякі байкери справді приїхали не самі, й тепер мнуть або боки своїм подружкам, або філейні частини.

– Те саме ти говорила про мережу ресторанів, у якій працюєш. Хочеш сказати, що там так само?

– Як на мене, тут значно крутіше. Тільки моєму шефу не кажи!

Киваю. Можна подумати, що її шеф запишеться до мене на стрижку. А ще можна подумати, що я можу щось розбірливо вимовити. В очах починає рябіти від мотоциклів, поцілунків з присмоктом і величезних борід.

Ще одна спроба зрушити мене з місця зазнає невдачі.

На долю секунди.

А потім, хай і повільно, ми все ж таки починаємо наближатися до бару. До речі, вхід у нього в напівпідвалі, оформлений у вигляді нори, і якось трохи моторошно спостерігати, як туди спускаються, а потім і зникають масивні бородані. Якщо вже вони зникають…

– Ти багато читаєш… – буркочу я, поки йдемо цим занадто коротким шляхом. – Скажи, ти хоч раз чула про добрих гномів?

– Ні. Жодного разу, – подумавши, зізнається подруга. – Але і про сексуально стурбованих серед них теж інформації не траплялося.

Й ось на цій оптимістичній ноті ми таки наближаємося до гномової нори. І навіть пірнаємо до неї.

Іра – граціозно, а я, як і належить потрапляти в нори – майже з головою. Тому що чіпляюсь підбором за сходинку. Тільки й встигаю, що замружитися і злякано пискнути, як раптом мене хтось підхоплює. Причому настільки впевнено, що я відбулася лише тим, що вдарилася об щось щиколоткою.

З цілковитою впевненістю, що це подруга, я розплющую очі й готуюся їй співати хвалебні оди. Але раптом помічаю її перед собою, а не за спиною. Ну так, вона ж і не може стояти позаду мене, міркую загальмовано я, оскільки йшла попереду…

Опустивши погляд, дивлюся на сильні руки, які обхоплюють мою талію. Чоловічі руки. І вони замість того, щоб відпустити мене, стискаються лише сильніше.

Намагаюся відхилитися – не вдається.

Хоча б відсунутись – теж, на жаль, не виходить.

Мені навіть здається, я чую смішок позаду, ніби чоловіка тішать мої незграбні спроби повернути собі свободу.

А потім…

Потім мене обдає запахом терпких чоловічих парфумів і вкрадливим шепотом:

– Що треба зробити?

– Набирати терміново 102?

Цього разу смішок мені не чується. Як і те, що його дихання зачіпає моє волосся й потужніше фена нагріває маківку.

– Ще варіанти?

– Старшому брату-боксеру? Але мені із цим не пощастило.

– Остання спроба.

Якщо остання, беру допомогу друга! Багатозначно дивлюся на Іру, і вона навіть подає якісь таємні знаки. Але надто перемудрила із шифруванням, або я трохи панікую, тому що не можу її розгадати.

Розгубившись, торкаюся чоловічої долоні. Зволікаю в нерішучості, воджу по ній пальцями. А потім приймаю повільний видих у себе за спиною за явне схвалення і вже сміливіше намагаюся розслабити бодай один чоловічий палець. Доводиться з ним повозитися, звісно, але в результаті палець підіймається, звільняючи мене. І тільки я беруся за інший…

– Цей масаж – не намагання, крихітко, а катування.

На мить мені здається, що мене притискають сильніше, практично вдавлюють у себе, але не встигаю я злякатися, як нарешті опиняюся на волі.

Квапливо спускаюся сходами до Іри, яка вдає, що нічого не сталося.

– Чому ти не поспішала мене рятувати? – пошепки обурююся я, коли за моїми відчуттями ми вже достатньо віддалилися від незнайомця.

– Ти його бачила? – пирхає вона. – Якби ти мене кинулася рятувати від нього, я б тобі цього ніколи не пробачила! Тож я просто не хотіла втрачати нашу дружбу.

Ні, не бачила – і, гадаю, на краще. Інакше миготіли б думки дзвонити не телефоном 102, а 103.