Глава 3

Наталя

– Ну що ти так лякаєшся? – дивується подруга. – Просто до них підійди.

– А що далі?

– Ого, ти завжди розраховуєш на перспективу?

Я шикаю, тому що вона каже занадто голосно. А тут музика тиха, більше чути розмови. І я не хочу, щоб хтось почув і нашу. Мені й без того незручно від параної, яка в мене почалася: мені здається, що на нас дивляться всі. Ну хіба що за винятком бармена.

Той, на прикрість Іри, неквапливо натирає келихи й розмовляє з якоюсь блондинкою, яка помилково сприймає стійку за підставку для пишних грудей.

А коли до бару заходить ще двоє байкерів, усі голоси миттєво вщухають і мені взагалі стає якось недобре. Хребтом пробігає холодний озноб, живіт скручує. Ну чи вся річ у тому, що потрібно було скористатися порадою бармена та вибирати коктейль із двох сортів пива.

– Я розраховую на те, що наша прогулянка добігає кінця, – діставши телефон, вбиваю замовлення в службу таксі під осудним поглядом. – Автомобіль незабаром приїде, тож допиваємо коктейль і йдемо.

– Найпростіше. Не знаю тоді, що й робити з твоєю ковилою, – зітхає подруга. – Я не розумію, що заважає тобі просто підійти до когось із цих чоловіків.

– Може, те, що у них і справді моторошний вигляд?

– Зрозуміло! – пожвавлюється вона, зацікавлено оглядаючись на всі боки. – Ти просто не під тим кутом дивишся! Зміни ракурс і побачиш зовсім іншу картину. Наприклад, ті, за найближчим до нас столиком, веселі, уже пів години тягнуть один кухоль пива. А ще на них багато шерсті, тож вони як твої улюблені невинні мамонтенятка! Ну як?

– Все, чого ти досягла – мені тільки ще більше захотілося додому.

І краще б швидше, тому що таке відчуття, що напругу тепер відчуваю не лише я, а й інші відвідувачі бару. Розмови стали приглушеними, наче всі причаїлися.

Таксі обіцяє бути хвилин за десять, але я не витримую.

– Не хочеш поки вийти на вулицю?

– Ні, – відмовляється подруга.

І кидає погляд у бік бармена.

– Тоді я відійду в дамську кімнату. Сподіваюся, вона тут є.

– Я зараз уточню!

Іра підходить до бармена – хто б сумнівався, тільки не я. Мені здається, він не без задоволення відривається від блондинки, але розмова доволі коротка. Або річ у тому, що завдяки спритному руху дівчини, грудей на стійці стає більше, або Іра думає, що мені терміново, і тому так швидко повертається до столика.

– Це там!

За її потужною підказкою у вигляді невизначеного кивка, я виходжу із зали й у кінці довгого коридору-тунелю знаходжу дамську кімнату. Тут із підказками щастить значно більше. Жіноча кімната відрізняється від чоловічої тим, що на дверях череп у косинці.

Усередині звичайна обстава, тому на якийсь час я навіть забуваю, де перебуваю. І взагалі мої передчуття та відчуття здаються дурними.

Ну, посиділи в незнайомому місці, хто як, а я точно хапнула адреналіну. І байкери не такі й страшні. Ніхто не клеївся й не сказав жодного грубого слова.

Може, я просто відвикла. Зі Степаном ми припинили кудись виходити. Він казав, що йому подобається проводити час зі мною, а не з кимось, і від людей він втомлюється на роботі. А готую я краще, ніж у ресторані. Це вже потім…

Струснувши головою, я підводжу погляд й дивлюся на своє зображення. Але все, що я зараз бачу – макіяж, що приховує й кола під очима, і припухлість від сліз. Макіяж. Не себе.

Досить! Не хочу більше думати про колишнього! Так усі запаси косметики закінчаться в рекордні терміни!

І взагалі, може, моє небажання підійти до якогось байкера – це просто спроба зберегти міст для Степана? Як і в попередніх випадках до нього? Тобто мої наміри – лише слова, а насправді я нічого не змінюю?

З кімнати я виходжу в огидному настрої. Ні чути, ні бачити нікого не хочеться, за що й отримую відплату – практично врізаюсь у когось. А він, як скеля, добре, що зачепила тільки плече.

– Вибачте, – буркочу я, оминаючи його.

Але він зненацька обхоплює мене за плечі.

– Тебе хтось образив?

– Ні.

– Тоді чому в тебе таке обличчя?

– Напевно, макіяж трохи потік. Шкода, що вам довелося це побачити.

Наді мною лунає смішок. І я впізнаю спочатку його, а потім і запах одеколону. І замість того, щоб вирватись і піти, підіймаю вгору голову й дивлюся на чоловіка, з яким зіткнулася вже вдруге за день.

Напевно, я роблю надто різкий рух чи сама не помітила, що очі встигли засльозитися, тому що бачу його не надто чітко.

Тобто бачу, але він ніби трохи розпливається, і я вихоплюю образ мазками.

Високий зріст, жорстке обличчя, борода – мені навіть здається, вона йому дуже пасує. Темний погляд, темне волосся… що ж все таке темне? Чи це я раптом кліпнула?

Ой, а що це в нього? Хвостик? Довгий? Може, у нього волосся навіть довше, ніж у мене?

Так цікаво дізнатися!

Але дізнатися чомусь не вдається. Як це так? А, зрозуміло, він скручений, щоправда, якщо потягнути за цей шнурок…

Краса! Не просто якась там гумка! Це схоже на ручну роботу, і навіть начебто якісь знаки є, тільки не розібрати.

– Чому зашифровані послання завжди якоюсь незрозумілою мовою? – обурююся я.

– Може, щоб їх прочитали не всі, а той, кому вони призначені?

Знизую плечима.

Киваю, беручи до уваги цей аргумент.

А потім раптом до мене доходить!

Я не просто сильно хотіла торкнутися його волосся! Я це зробила! І ні, я не просто хотіла розгледіти цей цікавий шнурок! Я стягнула його з голови незнайомця!

– Ой… – підводжу погляд угору, сподіваючись, що він помітить у ньому ступінь мого покаяння, і про всяк випадок дублюю свої вибачення: – Ой…

Я не знаю, чого чекати від нього. А що як він зараз розізлиться? Намагаюся зрозуміти: треба бігти чи поберегти свою постраждалу ногу? А інтуїція-зрадниця мовчить, причаїлася.

– Невже я тебе так лякаю?

Зітхаю.

Ні, я вже не дивуюсь, що, мабуть, промовила це вголос. Ну і вирішую зізнатися: