Глава 4

Наталя

– Який чудовий ранок! – повідомляє мені Іра.

Навіть не знаю, що тішить її більше: дощ за вікном, те, що сьогодні початок робочого тижня, або мої підгорілі сирники. Але вона дійсно виглядає задоволеною та відпочилою, на відміну від мене.

– А з твоїм що не так? – зупиняє на мені зацікавлений погляд.

– Ти в курсі, що хропиш? Ти хропла всю ніч. Може, це якась проблема з організмом?

– Це не проблема, а тактичний хід, – відмахується вона, активно жуючи горілі сирники. – Так я відганяла від тебе домовика.

– А якщо серйозно, не хочеш перевіритись? Через твій храп я майже не спала. Але це на одну ніч, і я, а якби поряд із тобою був чоловік…

– Нормального не було так давно, що я навряд чи дозволила б йому навіть спробувати заснути. А у твого безсоння можуть бути інші причини.

– Наприклад?

– Наприклад, ті, через які на твоїх припухлих губах сліди від укусу, – вона підморгує. – Непогано вчора відпочили, так?

– Так, могло бути й гірше, – витягнувши ногу, демонструю величезний синець на нозі.

Подруга усміхається, ніби зчитує те, що насправді проноситься в моїх думках.

Довгі пристрасні поцілунки, що спалюють калорії, руки на моєму тілі, від яких приємно тремтіли всі м’язи, біг підтюпцем, ще й із перешкодами, стрибок із присіданням… Якщо не рахувати коктейлі, я вперше, не червоніючи, можу сказати тренеру, що активно провела вільний час. Вона, щоправда, за пів року звикла до того, що я лише активно перераховую переглянуті передачі та фільми, і навіть почала цікавитись, що ввечері за програмою. Але нічого, буде, як і я, готуватися до змін.

Я ось уже зробила перший крок…

Досі не віриться, що я справді цілувалася з якимсь байкером і дозволяла йому себе мацати. На ранок його образ майже вивітрився з пам’яті. Але те, що мені подобалося все, що він робив… ну гаразд, гаразд: що ми робили – я чітко пам’ятаю.

– Добре в тебе, але мені час висуватися! – Іра підводиться, а потім помічає на стільниці два невеликі пакунки. – Ой, а що це?

– Бутерброди.

Помітивши в її очах подив, квапливо киваю.

– Я надто пізно подумала, що ти працюєш у ресторані, і вони тобі не потрібні. Звикла робити на двох, ось і…

– Гарна звичка, – каже вона, беручи один пакунок.

– Та ні, я все розумію. Ти можеш не брати.

– Ще чого! – перебиває вона войовничо, а потім схиляється, цілує мене в маківку й незвично ласкаво, якось проникливо так каже: – Дякую, якщо тобі ще колись захочеться про мене подбати, знай, що я не буду проти.

Я гмикаю.

Відвертаюсь подивитися, як там дощ.

– Май на увазі, зі мною не можна розслаблятися, – усміхаюся великим краплям на склі. – Я цією турботою можу задушити.

Іра зітхає – важко, вихлюпуючи неприкриту агресію.

Рвучко обіймає мене.

– Він – дурень. Просто дурень, Наталко. Будь-який чоловік був би щасливим жити з такою жінкою, як ти!

– Не будь-який, – не погоджуюсь я, намагаючись не хлюпнути носом. – Трьох уже можна викреслювати.

– Ну, дурку теж треба кимось наповнювати.

Сумний жарт. І не кумедний. А ми сміємось. Я – так навіть зі схлипуванням.

– Тобі коли на роботу? – цікавиться Іра.

– Є ще пів години. Не чекай мене.

– Ок. Зателефоную ввечері! – це вона кричить уже біжучи. Тільки й чутно вихор, що проноситься квартирою, як грюкають двері ванної та її голос уже в коридорі: – До речі, трофей приймається, тож завдання зараховую! Залишилася дрібниця – перебороти страх високих рослин!

Плескають вхідні двері.

Тиша.

Хоча ні… здалося.

Зазирнувши у ванну, дивлюся на пральну машинку, яку я точно не запускала. У ній крутиться лише одна річ, яку я теж туди не кидала – майка із сумними мамонтенятками.

На душі стає тепло, аж до сліз, від того, що ось так, ненав’язливо, але з очевидним підтекстом про мене сьогодні подбали теж.

А ось фразу подруги про трофей я розумію трохи згодом. Коли кручуся в коридорі, вперто не знаходжу шпильку, якою скріплюю волосся: працювати з розпущеним незручно й спекотно.

І раптом помічаю шкіряний плетений шнурок, на якому вибито незрозумілу фразу.

Той самий.

Який я зняла із байкера.

Ще раз окинувши поглядом тумбу біля дзеркала, зав’язую волосся цим шнурком. Нічого так, зручно. Ще б знати, що там написано.

У салоні на мене вже чекає клієнтка, та й запис щільний на весь день, тому часу на меланхолію не залишається.

– Щастить тобі з клієнтурою, – зауважує Катерина, напарниця. – Завжди залишають щедрі чайові.

– Просто я роблю їх ще красивішими, ніж вони є, – знизую плечима.

– Я теж, а сенсу?

Катерина підтискає губи й із важким зітханням саджає у крісло свого чергового клієнта. Ну ось тому й не затримуються в неї, відчувають енергетику. Вона непоганий майстер, не вау, але підстригти може гарно, але від неї люди йдуть стомленими, без настрою. І рідко записуються повторно.

Мені із цим щастить. Чимало постійних клієнтів, яких я веду вже кілька років. Вони приводять своїх знайомих, що тішить і мене, і власницю салону. Надвечір втомлюєшся, звісно – цілий день на ногах, у думках усе ще крутяться життєві історії, якими зі мною поділилися – але мені подобається, що я можу займатися улюбленою справою й це ще й непогано оплачується.

– Як ти там? – дзвонить Іра увечері, коли я саме виходжу із салону. – Розшифрувала таємні знаки?

– Які?

– Роздягнути мужика ти повністю не встигла – там би послання були куди грандіознішими й цікавішими. Я про мотузку у твоєму коридорі.

– А, ні, не було часу, – поправляю свій хвостик. – А ти думаєш, там щось цікаве?

– Хтозна. Ти, звичайно, в таке не віриш. А я замислилася. Ти не кинула цю мотузку в барі, не загубила її, поки ми бігли, не забула її в таксі, хоча збиралася залишити там свою сумочку. Тепер мені щонайменше цікаво, з чим ти носилася пів ночі.