Глава 5

Наталя

– Привіт, Пончику, як справи? – діловито запитує подруга телефоном.

– Чому це Пончик? – обурююся я. – Я, між іншим, не вечеряла!

– Пончику, тут дві причини. Це я намагаюся звикнути до твого майбутнього нового образу. І подаю тобі знак, щоб ти ще раз усе добряче обміркувала.

Я не просто все добряче обдумала, я всю ніч не спала – студіювала інформацію в інтернеті. Від загальних описів клінік і процедури до розповідей тих, хто вже користувався цією послугою.

А ще порахувала гроші, які відкладала, розпланувала бюджет – на перший рік вистачить. Потім повернуся на роботу. Звісно, клієнти розбіжаться до інших майстрів, тож я поставила собі за мету – накопичити трохи більше.

І найголовніше, я вибрала клініку. «Материнський інстинкт». Не приховуватиму, мене привабили не лише її репутація та відгуки матусь із сайтів, а й назва. Вона якось відгукувалася в душі й підштовхувала вибрати саме цю клініку всупереч тому, що ціни тут вищі.

– Ір, – повторюю терпляче, – я вже все обміркувала, правда. Не намагайся мене відговорити.

– Як скажеш. Я мовчу. А що з цього приводу каже твоя мати?

– Вона поки що нічого не знає. Ось коли все вийде… – поглянувши на годинник, мчу в коридор і починаю взувати. – Я, до речі, сьогодні зустрічаюся з лікарем у клініці! Здається, навіть запізнююся! Нумо до зв’язку!

– Ага, – погоджується вона, а потім випалює: – Ти розшифрувала напис на мотузочці?

– А? Ні, – відповідаю вже на ходу. – Я її загубила.

Парадокс, але шнурок, як і моя шпилька, безвісти зник. Ось і не вір після цього в домовика. А я ще випитувала в Степана: куди постійно зникають його шкарпетки? Тепер навіть трішки соромно.

Так, гаразд, не до нього.

Біжучи до зупинки розумію, що треба було викликати таксі: надто багато людей, у маршрутку можна не влізти, а час уже підтискає. Іра сказала б: знак. Добре, погоджуюсь, хай так.

Тільки я використовую його на свою користь. І щоб не витрачати час, ловлю попутку. Я взагалі налаштована на позитив, тому що в цьому питанні позитивний настрій – фактор не менш важливий.

Вийшовши з автівки, отримую знак згори. Пролітаючи наді мною, птах вирішує залишити на моїй сукні свій слід. Теж у плюс, отже, попри моє рішення, гроші в мене, як і раніше, будуть!

Ну ось, лише плюси – мені щастить!

І тієї ж миті…

– Твою ж матрьошку!.. – задихаюся від обурення, дивлячись услід мотоциклу, який облив мене з єдиної калюжі, що залишилася в місті після дощу.

Дуже хочеться засмутитися, тим паче що я, як на зло, у білій сукні, і брудні краплі, які я бачу попереду на подолі, її точно не прикрашають. Але я прийму це за благословення. Попи теж щедро оббризкують, не всім подобається, що потім доводиться висихати, але всі терплять, ще й залишають подарунки.

Вір – не вір, а це має свої результати. Одна моя подружка, втомившись кожного Великоднього ранку витирати з обличчя патьоки макіяжу, один раз вирішила не фарбуватися. Взагалі один раз. За все життя. Зазвичай на ній такий шар косметики, що я вже ледве пам’ятала, як вона виглядає без нього.

Так ось. Дорогою додому вона зустріла свого майбутнього чоловіка, який сказав, що не зміг пройти повз таку природну красу. На весіллі вона не лише приймала подарунки, а й роздавала свої: комусь модні рум’яна кольору бузкового туману, комусь нову бордову туш.

Ми з Ірою теж у цю церкву ходили. Роки три чи чотири поспіль після весілля подружки. І зробили висновок, що нам із нею щастить, у нас, як і раніше, великий вибір: можна фарбуватися, можна ні – однаково нічого не змінюється.

Самонавіювання має свої результати. У клініку я входжу на позитиві та зі світлою думкою: «Дякую, Господи, за твій дар».

А потім натикаюся на дзеркало в холі.

І це все-таки відбувається: я засмучуюсь. Але те, що я бачу, будь-кого засмутить. Виявляється, зачіска не витримала підвищеної вологості й безглуздо розпалася. Птах, на відміну від мене, явно ніколи не думав про дієту, і пляма виявилася значно об’ємнішою, ніж я вважала. А калюжі вистачило не лише на поділ попереду, а і позаду.

А ще дві безсонні ночі й ще кілька тих, під час яких я оплакувала Степана, вирішили залишити слід на мені саме сьогодні – під червоними очима вампіра в мене утворилися кола.

Час підтискає, тому я швидко очищаю серветками все, до чого можу дотягнутися. Знайшовши у своїй сумочці зелену гумку, якою зазвичай перемотують гроші або зелень у магазині, навіть не ставлю собі запитання, звідки вона в мене. Пригладжую волосся, споруджую хвіст і поспішаю до лікаря на зустріч, яка мала розпочатися хвилин десять тому.

– Вибачте! – майже вриваюся я в кабінет.

Лікар окидає мене поглядом, привітно усміхається, а я дивлюся на світлини дітей, якими обвішані стіни, і залишаю за дверима все, що ще хвилину тому мене непокоїло.

– Вибачте й за запізнення, – зніяковіло усміхаюся, – і за мій зовнішній вигляд. Просто я так поспішала… а тут то пташка, то калюжа, то мотоцикли… Усе одне до одного! Одні знаки довкола! Якщо зараз у кабінет увійде чорна кішка, присягаюся, я навіть не здивуюсь!

Я розумію, що це мій лікар і нам усе вдасться, коли вона, розсміявшись, мені відповідає:

– Головне, що всі ці знаки привели вас до мрії.

Вона не використовує ні теперішнього часу, ні майбутнього. Тільки минулий. Як факт, що вже відбувся.

– Так, – погоджуюся я з нею, знову окинувши поглядом фотографії з дітками, і зізнаюся: – Хочу такого ж малюка!

– Такого самого не буде, – вона усміхається тепло, так, як усміхаються матері дітям. – А ось над тим, щоб він був схожим на вас або на вашого чоловіка, ми серйозно попрацюємо.

Зрозуміло, що це лікар і таких, як я, вона бачила сотні, а то й тисячі. Я впевнена у своєму рішенні й не вважаю, що це соромно. І все ж таки відповідаю із затримкою:

– Чоловіка немає. І не передбачається. Я хочу народити собі. Від іноземного донора.