Глава 6

Наталя

– Ну що, Пончику, зізнавайся: ти з м’ясом чи з повидлом?

Я намагаюся не сміятися, але це доволі складно. Ірі кортить дізнатися відповідь, тому вона ковзає вухом по моєму животу. А це лоскотно.

Вона так робить щоразу відтоді, як животик став помітним. Хоча не менше від мене проштудіювала інформацію на тему вагітності й знає, що ворушитися і штовхатися малюк почне десь із вісімнадцятого тижня. Тобто чекати ще тиждень щонайменше.

– Смійся, смійся, – буркоче вона, відхиляючись. – Це ти не хочеш знати стать дитини, а я дуже навіть хочу. І вона це відчуває, тому подасть мені якийсь знак.

– Думаєш, вона вже знає абетку Морзе?

– З таким розумним татом? Не здивуюсь.

З татом і справді нам пощастило. Саме пощастило. Я навіть не думала, що вибирати донора складніше, ніж натрапити на нормального хлопця.

Після того, як були готовими всі мої аналізи і я пройшла повне обстеження, ми з моїм лікарем дійсно вирішили зупинитися на варіанті штучної інсемінації. А потім розпочався підбір донора. Є й відкрита база на сайтах, але після десятків дитячих фото для мене всі обличчя зливалися. До того ж складалося враження, що донори навмисно давали такі світлини, щоб їх не вибрали. Отримали гроші – і все.

– Подивися ці анкети, – запропонувала мій лікар, коли я трохи зневірилася. – Мені здається, тут хороші не лише зовнішні дані.

Анкет було три, але, подивившись на одну з фотографій, я вже не звертала уваги на інші. Зі знімка на мене дивився худенький кучерявий світловолосий малюк. Його навіть не псували відстовбурчені вушка. У нього були такі гарні блакитні очі, такий мудрий не за віком погляд! Нічого дивного, що в анкеті значилося: дві вищі освіти, керівна посада у банківській сфері. А як він виконував пісню із мюзиклу «Нотр-Дам де Парі»!

Ні, співала не дитина. Голос був дорослим, нещодавній запис. Просто хтось розповідав про себе, хтось про свої прагнення, а цей безіменний французький донор заспівав пісню.

Ріст, вага – тут він теж не підкачав. Розповідь про себе, про пристрасті в музиці та літературі… Я зробила уявні позначки, що обов’язково повинна теж надолужити в цих питаннях. Ще раз прослухала пісню, подивилася на фото.

– Я обрала! – оголосила я лікарю трохи тремтячим голосом.

– Замовляємо? – усміхнулася вона.

– Так! – погодилася я й тієї ж миті захвилювалася. – А може, одразу більше? Аж раптом не вийде з першого разу?

– Подивимося, як ви вдвох постараєтеся, – підморгнула вона змовницьки.

А поки замовлення транспортувалося, я знайшла кілька книг, які згадав донор. Товстих, рідкісних та дорогих.

– Що це за нудота така? – запитала Іра, помітивши їх у мене.

Книжки справді виявилися нудними. Не знаю навіть, як це витримали редактор і перекладач. А автор? Я протрималася двічі по пів години перед сном. Й ось чисто з поваги до чужої праці…

– Тато радить! – заступилася я за мистецтво.

– Слухай, – подруга скептично поглянула на стопки й прикрила їх модним журналом, повертаючи моїй квартирі звичну обставу, – а ти не замислювалася, навіщо банкір, ще й на керівній посаді, звернувся до банку сперми? Долар, звісно, минулого тижня просів, але не настільки, що його банку знадобилися такі інвестиції!

– Звик довіряти банкам усе найцінніше?

Тоді ми посміялися. А пізніше виявилося, що тато мого малюка справді вміє робити надійні внески.

– З першого разу? – перепитала я, коли лікар повідомив, що все вдалося і я вагітна.

Я боялася повірити в таку вдачу. Адже я стільки історій перечитала про тих жінок, які проходили через це й у яких не складалося, а тут…

– Бачиш, – усміхнулася мені лікарка, – у вас ідеальна сумісність.

Напевно, це справді так. Тому що вагітність минала легко. У мене не було токсикозу, тільки віднедавна почали дратувати деякі запахи, але їх цілком можна терпіти, якщо вони не в посиленій концентрації. А так – благодать. Ноги не набрякли, смакові звички не змінилися, хоча Іра їх не раз перевіряла.

– Хочеш оселедця з варенням? – дзвонила вона з пропозицією дорогою до мене. – А може, огірки з медом? Або полуницю з гірчичкою? Я можу все це купити!

– Купуй, – погоджувалась я, – якщо сама це з’їси.

Вона зітхала, приносила звичайні фрукти, буркочучи, що якось у мене все неправильно, жодних нових відкриттів. Ну, це для кого як. Для мене кожен день тепер – новий крок до нового та дивовижного.

Як я раділа, коли в мене округлився животик! І коли він став ще трохи помітнішим! Ні з чим не порівняти відчуття – знати, що в тобі зародилося нове життя і незабаром ви зустрінетеся.

На роботі я носила одяг вільного крою, а ось вдома навмисне одягала вузькі маєчки. Які Іра безцеремонно задирала, щоб тет-а-тет поспілкуватися з моїм малюком. Але розмова в них поки що не складалася. Ось як зараз.

– Так, гаразд, – змирившись із черговим провалом, вона окидає мене суворим поглядом. – Чого сидимо, кого чекаємо? Невдовзі вже приїде таксі! Ти переодягатися думаєш? Усе ж таки давно з мамою не бачилися!

– Думаю, – кажу я, погладжуючи животик, – навіть якщо я з’явлюся на дачі у вечірній сукні та на підборах, це її вразить не так, як сюрприз.

Але це я так, а сама йду одягатися. Сарафан, босоніжки, беру змінний одяг, щоб було зручніше гуляти на природі.

– Автівка вже внизу, – повідомляє Іра, коли я виходжу до коридору. – Ходімо.

Вона перехоплює мій маленький пакетик із речами й гостинцями, хоча в неї в руках уже важка сумка.

– Слухай, а я не забула сказати, що ми їдемо лише на два дні? І максимум розваг, що чекають на нас – це подихати свіжим повітрям на веранді.

– Ти сказала, – киває вона. – Але можна подумати, я сама не знаю, чим зазвичай закінчуються такі запрошення наприкінці серпня. Угу, правильно. Викопуванням картоплі!

– Ми ще можемо відмовитись!

– І твоя мама дізнається про онука на його весіллі!