Глава 7

Наталя

До нашого приїзду врожай картоплі вже зібрали, тож кількість лопат для Іри так і залишилася загадкою. Але з граблями вона все-таки повозилася. Сказала, що їй треба розім’ятися й відновити душевну рівновагу.

– Не боїшся зіпсувати манікюр? Все-таки в тебе солідна робота, – цікавлюся я, гризучи яблучко на ґанку і спостерігаючи за тим, з яким завзяттям міська людина намагається поринути в природу.

Сподіваюся, на цій ділянці в мами посаджено щось не дуже важливе. Ну чи чого не шкода для такої доброї мети.

– Не боюся, – пихкаючи, відповідає подруга. – Ось побачить шеф, у якому сумному стані мої нігті, і вирішить мені підвищити зарплату. А то в мене такий пристойний оклад, що добавку просити якось соромно. Але якби він сам запропонував, я б не відмовилася.

– У нього окремий кабінет – може й не помітити твого тяжкого становища.

– Ну то я ж зайду!

Я окидаю поглядом доглянутий город, добровольця, що працює під дзвін власних довгих сережок, вдихаю запах смаженого м’яса, над яким чаклує дядько Слава, й із задоволенням п’ю вишневий компот, який мені винесла мама.

А бути вагітною добре!

Не те щоб я цього раніше не усвідомлювала, просто…

Зазвичай над майбутньою матусею трясеться майбутній татусь, а я налаштовувала себе на те, щоб з усім давати раду самостійно. Але виявилося, що довкола мене багато людей, які просто так, навіть коли їх не просиш, дарують свою любов і підтримку. І це значно-значно цінніше й важливіше, ніж якби поруч зі мною був хтось один, хіба ні?

– Коли малюк народиться, – на мої плечі лягають теплі мамині руки, – неподалік від твоєї улюбленої вишні посадимо черешню. Зростатиме разом із ним.

– Дякую, – вимовляю я трохи тремтячим голосом.

Вона усміхається. Притискає мене до себе, дозволяючи на себе спертися. І я знаю, що це моя опора не лише зараз.

– Слухайте, – розбиває нашу сентиментальність дзвінкий голос подруги. – У вас працівників годують чи кожен сам за себе? В разі чого, я тут кілька полуничок знайшла!

– Закругляйся, – махає рукою мама, – наливка вже охолола.

– Шашлик теж майже готовий! – вторить їй дядько Слава.

– Знаю я ці «майже»… – чується зітхання, і за кілька секунд, похрускуючи морквиною, біля ґанку з’являється Іра.

Але незабаром нас і справді наполегливо запрошують скуштувати соковитого м’яса, що пахне димком.

– Ось це чоловік, – захоплюється Іра, налягаючи на частування. – Велика рідкість: як сказав, так і є. І так смачно…

Мама задоволено усміхається, а дядько Слава вдає, що не йому похвала. Стежить за шашликами, які ще на вогні, оновлює наливку й раз у раз поглядає на маму. Добре їм удвох.

А тому й мені добре. Та взагалі ми всі добре сидимо: у заході сонця купається вечір, цвіркуни співають пісні, дозріває картопля в мундирі – прямо з вугілля. На душі розливається затишна тиша.

– У мене таке відчуття, що я в Простоквашино, – каже Іра, спостерігаючи за тим, як нічийний кіт крадеться в будку до нашого собаки й, обійнявши його лапою, залишається там на ніч.

А ми ще довго сидимо. Змінюючись. То ми ходимо з мамою й говоримо про все. То ми мовчимо з дядьком Славою, а мама й моя подруга про щось шепочуться, гуляючи садом. То ми з Ірою обходимо навколо будинку, запрошуючи до нас сон.

Я засинаю миттєво, тільки торкнувшись подушки. Прокидаюся знехотя, від нав’язливого дзвінка.

Не розплющуючи очей, намагаюся намацати під подушкою телефон. Скидаю, не дивлячись на абонента. Але він знову дзвонить.

Ну який тепер сон? Знову діставши телефон, дивлюся на екран і не вірю очам, коли бачу, що це Степан.

Серйозно? За пів року? Навіть трохи більше…

Жоден із колишніх мені ніколи не дзвонив. Це я по них сохла, вичікувала, а потім могла нагадати про себе у вигляді таких раптових дзвінків. Тепер вже розумію, як це виглядало збоку.

Як непотрібне, недоречне, зайве.

Скинути? Найпростіше рішення. Зазвичай так чинили зі мною. А мені тоді хотілося бодай голос почути…

– Так?

– Привіт. Наташо, нам треба побачитися.

Дивно, у нього голос напружений, а в мене нуль хвилювання. Я навіть не згадувала про нього.

– Навіщо? Мені здавалося, ми вже все з’ясували.

– Не все, – він зітхає. – Ти вдома? Я заїду.

– Ні, мене вдома немає. Мене взагалі в місті немає. І я не думаю, що ця зустріч щось дасть. Нумо не витрачати час одне одного?

– Дасть, Наташ, – впевнено підсумовує він. – Я зателефоную й заїду, коли ти повернешся.

Він перериває зв’язок, залишаючи за собою останнє слово. Напевно, йому так простіше – думати, що він, як і раніше, щось вирішує.

Спускаюся вниз. Хочеться обговорити з Ірою раптовий дзвінок із минулого. Може, має якісь версії? Тому що я гублюся в здогадках.

Подруга сидить на ґанку, відкинувшись на дерев’яні бруси, читає якийсь журнал.

– Ір…

Коли вона обертається, з цікавістю розглядаю сіру масу, якою вона щедро намастилась.

– Тебе що, поселили на горищі?

– На жаль, ні, – відповідає вона, киваючи на стопку журналів поряд із собою. – Але я все одно побувала там. Поки ти спала, дядько Слава влаштував екскурсію, і я знайшла купу всього цікавого.

– Пам’ятається, щоб віднести цю купу цікавого на горище, мені довелося зробити три ходки.

– Ну й дарма! – робить висновок подруга. – Ти взагалі їх читала? Там стільки рецептів із краси! І не таких, як зараз – купіть крем тієї фірми. А зробіть самі! Ось, до речі, я зробила маску з халви й відчуваю, що ефект приголомшливий!

– Якби ти її з’їла, він був би не гіршим.

Іра відмахується, мовляв, для вроди нічого не шкода, навіть поголодати. Це вона прибідняється, тому що після вчорашньої обжерливості ще треба прийти до тями. Та й сьогодні теж бенкет намічається.

Але, до речі, халва справді не підвела. Обличчя Іри після цієї маски виглядає посвіжілим. Хоча дядько Слава авторитетно заявляє, що це після наливки. Тому, коли ми їдемо, подрузі дають із собою великий бутель для продовження омолоджувальних процедур. Мені для тих же цілей – компот.