Випадковості не випадкові. Incredible

Розділ 14

- Аліса! Зроби мені кави, будь ласка, а то я трохи проспав і спізнююсь. – погукав із ванни Віктор.

- Добре! – крикнула я, піднімаючись із ліжка і слідуючи на кухню.

Я налила у дві чашки каву – для себе і майбутнього чоловіка, а тоді взявши свою, вийшла на балкон.

«От вже й снігу налетіло. Та воно й зрозуміло, за два дні грудень місяць вже.

Дивно... Раніше я би стояла тут з посмішкою від вуха до вуха, від краси за вікном, а зараз не розумію для чого я оце тут.»

Я тримаючи напій двома руками, піднесла його до носа і вдихнула дивовижний аромат кави.

«Пам’ятаю як минулого року ми з Роббі вдвох пішли по капучіно, а в результаті опинилися в снігу і мало не поцілувалися. А потім та вечеря вчотирьох, в результаті концерт, пропозиція, сварка у гримерці, поцілунок і тоді ще один… І це все за такий короткий відрізок часу.

Боже, як же ж він потрібен мені. І не потрібно щоб він мене цілував, обіймав, чи навіть говорив, мені б просто побачити його, і так щоб він цього не знав. Просто побачити його на кілька секунд і зникнути. Хоча після того я і так би зникнула. Назавжди…»

- Дякую. – почувся голос Віктора, а через хвилин п’ять знову. – Все я пішов. До вечора!

- До вечора! – гукнула я. – І от так кожен день… Хоч би раз нормально попрощався, а не «Зроби мені кави» і «Я пішов». - прокоментувала я це і повернулася на кухню.

***

День проходив звичайно. Робота – уроки, діти, і знову заставляю себе посміхатися, бо для учнів я маю бути джерелом позитиву і мотивації, а не наганяти поганий настрій.

Так ось, день був таким як завжди і пройшов досить швидко.

Я вже зібралася йти додому, як задзвонив телефон. Це був Віктор.

- Привіт. – сказав чоловік радісним голосом.

- Привіт. – відповіла я.

- Додому ще не їдеш?

- Та от збиралася вже. А ти коли будеш?

- Думаю ще не скоро.

- Знову?

- Вибач. Ти ж знаєш у мене багато роботи.

- Знаю…

- Але, насправді я дзвоню з дуже хорошою новиною. Скоро ми зможемо здійснити твою найзаповітнішу мрію. – радісно говорив Віктор.

- Цікаво. Заінтригував. – здивувалася я.

- Куди ти найбільше в своєму житті хотіла з’їздити?

- В Англію?

- Ага… Так от. Мені треба через два тижні поїхати туди по роботі на деякий час. І ти їдеш зі мною.

- Ти серйозно?! – чи не вперше за скільки часу в мене були справді щирі емоції.

- На всі сто. І Саша теж може поїхати, я домовлюся. Як не як я постійно буду зайнятий, а тобі буде компанія.

- Це супер! Я тебе обожнюю! – «Обожнюю, а не люблю – досі не можу йому цього сказати…» - подумала я.

- А я тебе.

- Прямо зараз і подзвоню Саші.

- Дзвони і помало можете вже планувати, що буте брати з собою, які місця хочете відвідати, ну і так далі.

- Скоріше б вже пройшли тих два тижні.

- Дуже швидко пройдуть. Повір. – скав він, а тоді продовжив. – Ну добре. Мені треба йти. Ввечері побачимося.

- Бувай. – він вибив.

Я відразу подзвонила подрузі і повідомила цю шикарну звістку. Ми разом пораділи, трохи обсудили деякі плани на майбутню подорож, а тоді попрощавшись, я поклала слухавку і заховала телефон у сумку, та взявши інші речі хотіла була йти, але задумавшись зупинилася.

« Невже, я нарешті побачу цю казкову країну в якій я так давно хотіла побувати. – я посміхнулася, а потім моя посмішка знову змінилася смутком. – І ще, це Батьківщина Роббі… Господи, я знову все звела до нього…

А якщо ми з ним випадково зустрінемося? Ну але ж ні. Це точно не можливо. Лондон достатньо великий, щоб ми не пересіклися.

Не знаю чи радіти цьому, чи засмучуватися…».

Тут я прийшла до тями і вкотре намагаючись позбавитися всіх цих нав’язливих думок, направилась додому.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше