Вирій

Вирій

 

Спати зовсім не хочеться. Ходити довкола теж нема чого. Треба берегти сили, бо скоро можуть знадобитися. Хоча хтозна... Може, і не пригодяться вже, але блукати колами я не хочу, а сон не бере.

Вже мало б світати, та до лісу світло доходить не зразу. Тут ще навіть не сіріє, тільки роса випала. Куртак потроху намокає, важчає, ходаки теж. Дочекатися б ранку.

Очі ріже, як намагаюся розгледіти щось між тими деревами. А там все без руху, тихо...

Ліс же ніколи не замовкає. Одне засинає — іншому пора шастати. І як би тихо воно не скрадалося, їх же сотні, того ліс і не спить ніколи. І не мовчав ніколи. Дотепер.

Ярка все нема. Ні обрисів не видно, ні звуку не чути. Та як довго вслухатися, то у вухах починає немилосердно дзвеніти. І ні тобі заграви на небі, ні сонця, тільки туман і сіро, аж за очі щипає.

Не треба було нікуди ходити. Чекав би собі біля ґражди, то і Ярко вернувся би. А так чи розминулися десь? Чи він за всіма подався? Однаково буду чекати. Далі йти нема чого, бо... що мені самому рятуватися.... Коли Ярко по мене повернеться, то рушимо разом, а як ні — то хоч знатиму, що він, бідака, не загубився, поки мене шукав.

Люди пішли звідси дні зо два тому. Я тоді якраз був у сушарні, коли серед тиші почув розмову:

Лиш би він був тут, бо чекати ми точно не станемо, — грубий голос Убий-Тура, сільського коваля, відлунював ніби з бочки.

— А як буде? Думаєш піде? Кажу ж, дарма ми до тої ґражди перлися! — другого впізнати було важче. — Він же геть здичавів. Все до лісу та від людей.

— Цить. Як не хотів, то не йшов би.

— А я б і не йшов, але як тебе самого пускати? В такі-то часи...

Убий-Тур лише хмикнув у відповідь.

— От лишився б з усіма, поміг би чимось, порадив. А отому яка різниця? Чи є люди в селі, чи нема, він туди однаково не ходить. Я востаннє йому сорочки приніс — Лася нові пошила, а ті сказала віднести — то він лиш кивнув, виніс мені грибів в’язку, пару куріпок і зайців, поставив переді мною та й далі до лісу пішов. І ні пари з вуст! Мовби говорити розучився! — ага, значить, то Немир вирішив скласти ковалеві компанію (хати він, може, будувати майстер , а от...)

— Все. Годі, — Убий-Тур навіть трохи підвищив голос. — Часи такі, не можна нікого залишати. Та й з добрим мисливцем легше шукати дорогу.

Може, вартувало тоді піти з ними. Не знаю, скільки в селі лишилося харчів, скільки змогли взяти, та дичини дорогою вони точно не вполюють.

Звірі пішли звідси десь зо п’ять днів тому. Я прокинувся на світанку, а за стіною шуміло, пищало, форкало, гуло. Тріщали галузки. Ліс кричав усіма голосами. Того ранку звірина сунула лавою всі нараз. Хто помалу, хто швидше, нібито їх гнав нехай ні Пожель, ні Мокроша великий вогонь. Вони знали, що треба йти і не чекали, аби хтось забрав їх у Вирій. Чи то щось кликало їх туди? Чи так лякало те, що йшло за ними?

Увесь день ліс не стихав. А потім замовк. І тільки зрідка щось пробігало то кінь, то пес, то ще якась худоба вирвалась зі стайні. І щоразу Ярко здригався від шуму, ніби виринав зі сну, а тоді просто дивився їм вслід. Він просидів так день, а наступного ранку я вже його не застав.

З добрим мисливцем легше дорогу шукати.

Та ніхто тої дороги не знає, а він тим паче. В селі нема кого у вози запрягати, нема кого сідлати, нема кого доїти, думаєш один відлюдько нас всіх нагодує? — голос Немира дійсно було не впізнати: то тремтів, то тоншав, аж переходив на писк. — Треба рушати, поки є надія кудись дійти.

Я вийшов їм назустріч. Взяв з комори ті сумки, що ладнав собі на дорогу. Прочинив браму. Убий-Тур відсахнувся від несподіванки. Він зиркнув на мої руки, тоді на обличчя і скривився. Шрам. От і ходи до села, як кожен так на тебе дивиться. Немир стояв трохи віддалік. Схоже, я перервав його промову.

Харчів там небагато, але тепер усе згодиться. Візьміть і вертайтеся.

Коваля ніби заціпило. Він втупився у мене і не міг сказати ні слова. Майстер, вочевидь, говорити не хотів. Я поставив сумки і пішов назад у двір, але закрити браму мені не дали.

Стій, — голос лункий, ніби з бочки. — А сам? Нікому не можна лишатися: ні старому, ні немічному.

Мушу ще почекати. Пізніше вас наздожену.

Пізніше? — Убий-Тур все ще притримував браму. — Та тебе Мара наздожене скорше, ніж ти нас.

І нехай. Без Яромира я і так нікуди не піду.

Тут майстер не зміг змовчати.

Не піду, не буду... Ми тебе не на святки кличемо! — Немирів голос знову зірвався на писк. — Говорив же, що даремно йдемо. Нехай один розум втратив, а то ще й нам уми повідбирало! Міг вже тоді в тій пожежі...

— ...нехай ні Пожель, ні Мокроша, — урвав його Убий-Тур.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше