Вирва

Кладовище

 

На сільському кладовищі було напрочуд тихо і спокійно. Сонце неквапливо піднімалося догори, і вже зараз відчувалося, що сьогодні загадується на гарний день. Ліворуч тихенько гомонів ліс: гулко скрипіли високі сосни, боязко шелестіли молоді берези й клени, а серед них перегукувались поміж собою пташки. Ще більше звуків долітало зі боку села, але в них не відчувалося того спокою, який дарував йому ліс.

Сидір сидів на хиткій лавці навпроти могили діда Стефана, рідного брата діда Василя. Братів поховали поруч, але біля могили рідного діда лавки ще не поставили. У цій частині кладовища на багатьох хрестах і пам’ятниках значилось одне й те ж прізвище, хоча чимало хрестів уже не мали жодних табличок чи надписів. На сільському цвинтарі що кілька років переносили огорожу, збільшуючи його площу, але цей куток біля лісу зостався за їхньою родиною, а тому більшість їхніх померлих приносили саме сюди. Дехто, звичайно, був похований в іншому місці, бо там покоїлись їхні подружжя, а тому нащадки не хотіли навіть після смерті розділяти їх.

Тільки цього ранку Сидір спромігся прийти попрощатися з дідом, бо хоча вчора він на кілька хвилин заходив до церкви, у якій відспівували покійника, але так по-справжньому і не простився. Його розум був зайнятий зовсім іншим, і навіть зараз він більше думав про єдиного зниклого сина, зовсім не вірячи, що дід міг забрати свого правнука з собою. Ненароком кинуті Степаном слова міцно засіли в його голові, й тепер він не міг про це не думати. Зрештою в голові був повний розгардіяш, він ніяк не міг скласти докупи всі ті події, що сталися у його родині та навкруги села за ці дні. Зараз у його околицях коїлися вкрай дивні речі, якщо не сказати фантастичні, й, зрозуміло, ні його дід, ні син не могли мати до цього жодного відношення. Вони лише стали мимовільними жертвами, принаймні його син, а дід тут зовсім не винен, хіба що передчуваючи подібні катаклізми, вирішив завчасно покинути цей світ. Дід був мудрою людиною, а тому все могло статися саме так.

Сидір уже сидів на лавці зо дві години й не хотів повертатися додому. Там побивалася за своєю єдиною кровиночкою його жінка, обливаючись сльозами й постійно гиркаючи то на чоловіка, а то й на Господа Бога, а потім враз падає на коліна перед іконами й просить Ісуса й Богоматір повернути їй сина. На якийсь час вона втихала, однак тоді дивилася звинувачувальним поглядом на нього, ніби це саме він, Сидір, у всьому винний. Так, можливо й винен, бо не зміг відшукати сина, не зміг його врятувати й захистити. Але від чого?! Цього ніхто не знав, а він і поготів. Одначе це сталося відразу по смерті діда, й він не міг позбутися тієї нав’язливої думки.

Сонце підбивалося все вище. Потрібно все ж повертатися додому, але Сидір продовжував сидіти на лавці. Він хотів розібратися, що коїться навколо, а тим паче у власній душі, й тому прийшов на кладовище, гадаючи, що зможе саме тут відшукати відповіді. Й не лише тому, що тут завше тихо й спокійно, ніхто не потурбує його задуми: він чекав якоїсь підказки від своїх предків, котрі рясно вкрили своїми могилами навколишню землю. Одначе вони мовчали, й тому доводилося Сидір прислуховуватися лише до себе, до власних думок.

Можливо, земля просто втомилася від них, від дурного ненаситного і розпещеного людства, а тому втікає з-під їхніх ніг. Адже вони тільки беруть в неї, безнастанно грабуючи й плюндруючи все найдорожче, натомість нічого не віддаючи. Навіщо їм стільки того золота, діамантів, брильянтів і різного коштовного каміння, яке нічим, окрім оманливого блиску, не відрізняється від простого камінчика з придорожньої канави? Ну хай же те вугілля, газ чи нафта потрібна для обігріву їхніх осель і готування їжі, та чи можна їх так нещадно переводити, водночас спалюючи кисень і руйнуючи озоновий шар? А скільки лісу вони спопеляють, а ще більше просто гниє під дощами, бо чиясь людська жадоба не могла насититися? Ех, можливо земля справді втомилася від них, але чи могла б вона так жорстоко з людством учинити?! Хто ж його знає!

І раптом Сидір стукнув себе по лобі. Адже він має ще одного родича, котрий приходився навіть дядьком дідові Василю і жив на Присілку, а так називали невеличкий хутір, що простягався по інший бік кладовища. Хутір складався з десятка древніх хатинок, обжитими залишилося тільки чотири, і в одній з них жив дід Протас. Дідові було за сотню років, він рідко виходив зі своєї хати, але це не заважало йому знати все про свій хутір, село і всіх його жителів, а окрім того і про весь світ. Люди в їхньому селі про нього пошепки говорили, що він щось знає і навіть дещо вміє, проте дід рідко комусь допомагав у хворобі, хіба комусь із родини, а про зняття всіляких вроків чи інших дурниць годі було й загадувати. Сидір ще хлопцем частенько навідувався до старого разом із своїм дідом Василем й інколи йому здавалося, що ті дідові знання були якимись вселюдськими, а можливо, й космічними, й він просто не міг витрачати їх тут, на землі.

Він різко піднявся з лавки, ще раз поцілував дідів хрест, і рушив до Присілку, намагаючись якомога швидше залишити кладовище. Одразу за цвинтарем увійшов у густий березовий гай, залитий голосним веселим співом пташок, які вищебечували чи не на кожному дереві. Відчув, як тут поволі оживав, позбуваючись гнітючої монотонної тиші кладовища, шукаючи ті крихти надії, що вже майже розгубив. Можливо, все не так і погано, й невдовзі все повернеться до звичного штибу життя. І Василько знайдеться, і земля повернеться у своє звичне ложе, і він зможе відшукати свій звичний спокій. Так, діда не повернеш, але він добряче помучився на цьому світі, а тому хай уже спочине. Йому так хотілося у це повірити, проте ясно усвідомлював – цього вже не станеться, він таки не зможе віднайти ті крихти занедбаної надії, адже надто глибокою стала його вирва.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше