Вище Неба

Розділ 4. Важкий характер, чи страх бути собою?

Надвечір, Кіра відчула, що їй вже набагато краще. При створенні нового образу, дівчина вирішила віддати свою перевагу червоному топу, з відкритими плечима, коротким, джинсовим шортам і білим сланцям. Волосся зібрала у високий хвостик, обв'язавши його маленькою хустинкою із червоного шовку.

Після довгих пошуків, в одному з магазинів, дівчина, нарешті, знайшла саме ту футболку, про яку її так просила Міра. Кіра йшла вздовж вузенької вулиці, з пакетами в руках, відчуваючи неймовірну радість, від майбутньої зустрічі з Леонідом. Насолоджуючись атмосферою міста, дівчина потонула в своїх мріях. Все було ідеально, поки, абсолютно випадково, Кіра не помітила в натовпі людей, того самого дивного, слугу Одіна, з археологічного музею. Так вона його про себе жартома називала. Хоча і тепер, було вже зовсім не до сміху. Серцебиття помітно прискорилося, коли він почав йти в її бік.

- Знову цей ненормальний! Чи це я від параної вже просто божеволію? - Залишатись на місці, Кіра більше не бажала, тому розвернулася і поспішила зникнути серед вузьких вуличок. Вона все продовжувала набирати швидкість і тепер, бігла, не озираючись. Такими темпами, дівчина встигла б оминути весь земний шар, але за поворотом, на неї чекав несподіваний сюрприз. Кіра настільки сильно прискорилась, що навіть, не помітила чоловіка, ріст якого точно перевищував за метр вісімдесят. При такому епічному зіткненні, вона ледве не впала, але таємничий незнайомець, таки встиг її зловити. Саме так, як це зазвичай буває в романтичній мелодрамі.

Від пережитого шоку, Кіра взагалі не могла поворухнутися. Незнайомець продовжував міцно, але обережно тримати її за плечі. Дівчина б так і продовжувала мовчки стояти, якби в реальність, її не повернув грубий, чоловічий голос.

- Ти що, не бачиш, куди ти йдеш? Тобі варто, хоча б іноді, відривати свої очі від землі. Інакше, можеш взагалі на дні так і залишитися. - Відповів він, різко, холодно, беземоційно, наче робот.

Коли Кіра трохи відійшла від несподіваного зіткнення, знайшла в собі сили та сміливість поглянути в обличчя незнайомцю. І з подивом для себе, дійшла до висновку, що він справжній красень. Чого точно не могла сказати про його характер. Високий, як вже Кіра потім, все таки помітила. Волосся кучеряве, темно-каштанового кольору, таке густе, що дівчині знадобилося застосувати всю свою силу волі, щоб придушити в собі бажання до нього доторкнутися. Кіра вирішила ризикнути і наважилася подивитися в його карі очі. Було в них щось, неймовірно магнетичне. Вишенькою на солоденькому торті, під назвою “Обережно, закохуватися заборонено! Розіб'єшся вщент і більше не зберешся”, були гострі, аристократичні скули, що додавали йому, елегантної брутальності.

Спочатку Кіра хотіла вибачитись, але байдужий голос, людини-робота, змусив її передумати. - А може, це тобі, потрібно іноді опускати свої очі вниз? Бо, якщо дивитися тільки нагору, можна не помітити яму і спіткнутися! А в цьому, знаєш, теж мало чого приємного! - Вся романтика, притаманна Кіріній особистості, в одну мить, швидко зникла і тепер, дівчина бачила перед собою не привабливого юнака, а самозакоханого і пихатого грубіяна. Тож, за законом справедливості, не скупилася на гострі коментарі.

- Можливо, ти і маєш рацію. - Він швидко відвів свій погляд у бік. Начебто побоювався, що дівчина, в той момент, могла прочитати в його погляді щось таке, що він точно не хотів би показувати. - За тобою? - Він поглядом показав Кірі в той бік, звідки вона спочатку бігла. І перш, ніж Кіра змогла б щось відповісти, незнайомець різко проговорив. - Стій! Нічого не говори і не повертайся. - Він зняв із себе джинсову куртку і швидко накинув на Кіру. - Обійми мене!

- Що? - Кіра, подивилася на нього здивованими очима.

- Обійми. Мене. І сховай своє обличчя. - Незнайомець, не став чекати ініціативи від дівчини і першим заховав Кіру в свої обійми. В його сильних руках, вона відчула себе дуже маленькою та тендітною. Кіра слухала ритм його серця і зрозуміла, що її у відповідь, зрадливо починає пришвидшуватись. Кіра заземлила себе, повертаючись до реальності з думками: що цей ненормальний взагалі собі дозволяє?

- Відпусти мене! Збоченець! - Кіра різко відштовхнула хлопця. - І куртку свою забери! - Дівчина грубо кинула, в нього річ. - Що за день такий! -  Поки незнайомець приходив до тями, дівчина швидко зникла серед вузьких вулиць. - Алло, Лео? - Кіра вже не розуміла, куди вона біжить. - Що за чорнична катавасія! Автовідповідач! Серйозно? Зараз? Лео, благаю, візьми трубку, ти мені потрібен! - Після кількох невдалих спроб, коли Кіра вже зневірилася, з полегшенням для себе, почула знайомий голос.

- Привіт, принцесо, ти вже на майдані?

- Лео, пам'ятаєш, у день нашої першої зустрічі, я жалілася, що за мною стежив дивний тип? Це повторилося! А бонусом, до цього всього, було те, що коли я втікала від того вікінга, по дорозі, зіштовхнулася із ще одним дивним типом, який до мене ще і чіплявся. Мені так страшно, забери мене. - Кіра прикладала багато зусиль, щоб не заплакати.

- Який жах! Де ти зараз? Що бачиш перед собою? Я тебе заберу! - Леонід від почутого, ледь не звернув з потрібного маршруту.

Кіра озирнулася довкола - Я недалеко біля якогось музею. А якого, не розумію.

 - Ти біля Музею витончених мистецтв, йди туди і чекай на мене там. Я вже їду, нічого не бійся, там є охорона, ти будеш в безпеці.

- Коли Кіра була вже в музеї і відчувала себе захищеною, з глибоким розчаруванням, усвідомила для себе, що коли вона втікала, кинула в приставучого грубіяна не тільки його куртку, а й подарунки для Міри!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше