Глава 10. Лід, вогонь.

Коли вони прибули до пункту призначення, Кіра, не ховаючи свого захоплення, сказала. - Де це ми? Тут так гарно! 

- Я знав, що тобі тут сподобається. Ель-Капрічо. Так називається цей дивовижний парк. Ходімо швидше, хочу показати тобі Залізний міст! - Давид міцно схопив Кіру за руку, але так, як, дівчина не очікувала такого повороту подій, пискнула від переляку . - Злякав тебе? Пробач, не хотів. - Цього разу, Давид повільно відпустив її руку.

- Твої долоні, холодні, наче в жаби, тому, я й злякалася! - Голову Кіри, почали активно атакувати думки: які ще жаби? Навіщо я взагалі йому це сказала?

- Ти маєш рацію. - Давид загадково посміхнувся. - А знаєш, чому вони такі холодні? Кровообіг погіршився. В основному, таке відбувається тоді, коли я довгий час перебуваю в компанії людини, яка до смерті боїться близькості. Мої руки лід, тому тебе можна тільки привітати, ти справжній генератор “холодної” енергії. Зате в Африці не пропадеш.

- Це жарт такий? - Кіра не могла зрозуміти, він зараз з неї сміється, чи просто образився. А може те і те.

- Все наше життя, нехай і не у всьому, той ще жарт Всесвіту. Я вже тобі казав, не будь такою серйозною, інакше ми ніколи незнайдемо спільної мови. Повернемося до парку. Я б міг, звичайно, як і решта туристів, зупинитися в центрі міста і розпочати нашу спільну прогулянку, з Королівського ботанічного саду, або Садів Сабатіні, там теж є на що подивитися, але саме це місце, подобається мені найбільше.

- Це коштувало пройденого нами шляху. Тут так круто! - Кіру переповнювали емоції. Кіра, як маленька дитина, поспішала все довкола розглянути.

- Ну от, ми й прийшли. - Давид зупинився. - Леді, прямо зараз, ви маєте унікальну можливість подивитись на один, із найстаріших залізних мостів в Іспанії, що зміг вціліти до наших днів. Уявляєш, на його будівництво пішло приблизно п'ятдесят два роки. - Коли Давид глянув на Кіру, дівчина помітила, що його погляд дещо змінився. Став більш лагідним. - Що це було? - Давид підійшов ближче. - Щойно, я побачив два яскравих вогники в твоїх очах. Вони так несподівано спалахнули, але, на жаль і швидко згасли, ніби дві падаючі зірочки. Цікаво.

Кіра розгубилася, як і завжди, тому, в якості захисної реакції, в хід пішла тяжка артилерія, а саме, самоіронія. - Добре, що ти побачив вогники, а не лапу собаки, чи злого гномика, або щось там ще. - Кіра засміялася, але Давид не підтримав її жарту.

- Ти завжди так себе знецінюєш? - Від його серйозного тону, в Кіри по шкірі пробігли мурахи. - Все було б ок, якби ти так сказала б про мене. Не образився б, хоча є самозакоханим впертюхом, який впевнений, що відмінно знає правила етикету. Чому тобі так важко, просто прийняти мій комплімент? Я ж, не договорив. Кажуть, якщо хочеш побачити душу людини, подивися їй у вічі. В першу чергу, мені хотілось до тебе донести, що ти маєш дуже гарну душу. Так що, не побачив я там ніяких злих гномиків, чи чогось там ще злого. Якщо ти плануєш вийти з рангу невдах, що не люблять себе, тобі доведеться гарненько попрацювати над собою.

Тепер, Кіра виглядала розсердженою. - Попрацювати над собою говориш? Я не екстрасенс, щоб відгадувати конкретний, потрібний тобі варіант, моєї відповіді,  який  на сто відсотків повинен тебе задовольнити! Тому що, наприклад, в моїй голові, те, що я тобі сказала, прозвучало як жарт! І якби ти, хоча б на мить, припинив постійно робити таке всезнаюче і самовдоволене обличчя та спробував не докопуватися до мене через дрібниці, зупинив би вже нарешті, свого внутрішнього психотерапевта, який постійно те і робить, що намагається поставити діагноз моїй самооцінці, то уявляєш, ми б просто вдвох посміялися! Але ні, стою, закипаю від гніву, намагаючись відстояти своє право висловлюватись. Дякую, за те, що отримала чергову порцію твого безкінечного невдоволення моєю особистістю, з усвідомленням того, що я якась не така, як треба! - Кіру дуже зачепили останні слова Давида, їй хотілося заплакати.

- Ти права. Вибач. - Давид обережно взяв Кіру за руку. Його обличчя, було сповнене глибокого суму. - Я настільки звик бути один, що й забув, що є ще інші світи, крім мого. Забуваю, що ми з тобою різні і ті риси, які я помітив в тобі, які мені не властиві, сприймаю, як загрозу, чи щось таке, що обов'язково потрібно  виправити. Мені дуже шкода, що я завдав тобі болю. Я вибрав не ті слова, щоб донести свої думки. Просто стало цікаво, чому перші асоціації про саму себе, в тебе такі, як мені здалося, неповажні. Що я міг побачити в твоїх очах, крім чогось прекрасного? А ти мені про якогось злого гномика, собачу лапу і таке інше. Також, мені слід визнати те, що, я просто не зрозумів твого жарту. Я дійсно був неправий, коли назвав тебе невдахою, це було грубо. Неправильно вішати на людину ярлик, лише по одному слову, чи, навіть, вчинку. Вимагаю від тебе відноситись до себе з повагою, але чи виконую сам свої вимоги? Хочу загладити провину. Залишайся тут, я скоро прийду! - Не встигла Кіра щось відповісти, як Давид кудись зник.

Коли дівчина залишилась на самоті, їй захотілося підійти до озера ближче. Тому, трохи пізніше, Кіра вже сиділа на березі, спостерігаючи за смішними качками, які повільно плавали в очікуванні туристів, або місцевих жителів, що нагодують їх шматочками хліба, чи шоколаду. Їм значно пощастило, адже бажаючих це зробити, було не так вже й мало. Закохані парочки, жінки з дітьми, люди похилого віку, кожен з них хотів присвятити цей день природі. Погода була чудова. Сонечко не шкодувало свого тепла. Щоб краще відчути політ своїх думок, Кіра заплющила очі. Тиша, спокій. Вдих, повільний видих. Вона повністю поринула в себе. Залишки негативу, поступово почали зникати. - Як же приємно бути тут, цієї секунди, в цьому моменті. - Подумала дівчина.