-7-

Вийде швидко і дверима грюкне.  Мені примариться, що в голові щось трісне-надірветься.  Серце защемить і заколе. Бабуся, рідненька, спаси і сохрани!  Як же цю нитку обірвати, коли йти не можу?

Довго не приходить нежданий.  Чую, як гупає щось на вулиці: дрова коле, мабуть, мій милий гість.

Я з ліжка сповзу і в коридор піду, руками намацуючи стіну.  Потрібно змити з себе жар, що скроні здавлює і очі висушує. Вдихну і розкашляюся.  Пити знову захочеться, в роті, ніби вогонь палахкотить. І качає мене, мов п’яну.

Як до ванної кімнати дійду, не знаю.  Темрява поллється перед очима і піде вогненно-червоними плямами.  Треба одяг липкий та мокрий скинути і змити з себе хворобу. Але сили закінчаться.  Зовсім. Ледве ноги переставлю, світ перед очима хвилями-стрічками летить. Чіпко прихопила гарячка.  Не відпустить за просто так – треба голку в руки брати. Зашивати хворобу ненависну.

– Що ти робиш?  – видихне за спиною Семен і за талію схопить.  – Тобі не можна вставати. Гориш, – його дихання по шиї, як окріп, за комір потече.

– Ти навіщо мене чіпав?  – заричу, та тільки на це сил і вистачить.  Звалюся в його обійми, як береза ​​сокирою зрубана.

Замнеться гість і крізь зуби промовить:

– Ти була гаряча, як чайник.  Довелося обтирати холодною водою.  Я ж не целитель і ліків не знайшов.  Ні аспірину, ні парацетамолу. Не хвилюйся, – замовчить раптово, видихне важко, – я нічого не бачив.  Не дивився. Мала ти занадто, – а у мене від його голосу тремтіння по тілу, як горох посиплеться.

– Відпусти-и-и...

– Я-то відпущу, але ти ж впадеш, малявка, – засміється він тепло і поведе в ванну.  – Давай, допоможу.

Я метельну головою, а темінь перед очима затанцює, ніби під пухову бабусину ковдру сховаюсь.  Тільки відчую запах свого нежданого. Хвойний, з нотою тертої деревини. Це і втримає на межі буття.

Залишить мене Семен, сказавши, що буде стояти під дверима і чекати, поки я вмиюся.  А мені соромно зізнатися, що сил немає ні сісти, ні встати. З горем навпіл встану під потік, зубами цокаючи і крижаними пальцями за край ванни чіпляючись.  Навіть не задумаюсь, що гість в домі натопив і води в бак набрав. Не розгубився, ніби не я господиня, а він хазяїн. А мені тепло в серці стане від цих маленьких турбот.

Але не зможу підняти ноги і виповзти назад.  Потягну край махрового рушника, але не втримаюся.  Мене зігне, і ноги в сторону підуть. Впаду так, що кістки затріщать, та в голові розпуститься темрява і клацання з’являться, ніби коники завелися.

– Адела!  – кинеться Семен до мене, відчинивши двері.  Я вже не зможу опиратися. Сил немає ні відштовхнути його, ні сказати, щоб не торкався.  Тільки й побачу, як крізь темне полотно безнадії червона нитка до нас летить. Голочка в шафі спочиває, а мене доля з тим, хто не полюбить, зшиває.

Була б у здоров’ї, відірвала б, але не відаю, що роблю й говорю.  Зовсім голова запаморочилось.

– Їдь, нежданий... Не можна тобі біля мене, – вдихну повітря колюче, солоне, захлибнуся-закашляюся і на Семена навалюсь.  Пахне він так, що лоскоче в носі. Приємно і солодко. – Бабуся... відведи його від мене, відверни...

– Мариш, – скаже він і на ліжко покладе обережно.  – Не засинай, тобі потрібно трохи поїсти.

– Не хочу, – прошепчу знесилено і в морок приємний провалюсь.

***

Пройде день, а за ним тиждень, і ще два.  Он вже й кінець листопада скоро за комір насипле.  Не замовкає хуртовина, і мені легше не стає – в грудях каменем хвороба стоїть, ніби зріднилася зі мною.

Вдень насміється зима, награється, а до вечора відпочивати йде.  Кучугури під вікна підбираються, а замети у дворі на білий лабіринт схожі.  Десь там в кризі закляклий друг мій лежить, і поховати немає можливості.

Візьмуся я светр в’язати для Семена.  Нитка сама в руки попроситься. Товста, м'яка та кручена, і біла, як сніг за вікном.  І за день-другий вже майже закінчую. Залишиться тільки шви бічні гачком зв’язати та нитки заховати.  Сподіваюся, що візьме гість подарунок. Не загордиться.

Він же, як приїхав, у тому і ходив.  У мене ніколи чоловічого одягу в будинку не було.  Тільки фуфайка Миколкина залишилася, коли допомагати приходив.  І та на Семена мала дуже. Але не в пальто ж виходити сніг чистити та дрова рубати?  І як би я вижила, якби не він? Але і не захворіла б так. Ох, недолугі обидва.

Розхворілася я зовсім.  Жар на вечір нажене і сили всі забере, а в грудях полум’я затанцює, ніби я полин замість чаю з малиною п’ю.

Голка весь цей час мовчить і з рук випадає, скільки не спробую.  Ніби вичерпалася в ній сила чарівна. Не хоче мене лікувати, не рухається, хоч вовком вий.  В’яжу, шию. Так все дрібниці. Побутове і бездушне.

Семен хазяйський виявиться. Дров нарубає, піч розтопить, навіть суп і борщ зварить, якщо я встати не зможу.  Тільки хліб не виходить у нього. Бо не знає, як з дріжджовим тістом управлятися. Коржі на соді пік, поки я колодою лежала, а сьогодні ось легше буде – накручу булочок і хліба зроблю пишного, не магазинного. Хоча зараз не купиш його ніде. Завжди так: як холодний сезон заступає, машини до нас з товаром не приїжджають. Тільки те, що з осені закуплять, те і продають.  Під весну порожньо на прилавках, і пил миші хвостами ганяють. Тому ми звикли запасатися всім заздалегідь. Як бабка була зі мною, в будинку було всього в достатку, і борошна, і джеми, і ягоди сушені, а тепер я поясок затягла, всього потрохи купую, але живу – не скаржуся. Мені вистачає.