Вишивальниця

-12-

Миколка замахнеться і розрубить цурку, а я дивлюся у вікно і милуюся. Дякую йому. Дров тепер у нас багато, на всю зиму вистачить.

Важким каменем спогади про чорноокого в душі сидять, але я стала сильнішою і мудрішою. З усім впораюся. І його згодом, нехай з роками, але забуду. Не одна ж тепер.

Дивлюся вдалечінь, а по доріжці Семен іде. Інший якийсь: худий, зачіска змінилася – коротше стала, в очах, ніби чорне полум’я хлюпається. Серце моє птахом в горло влетить.

Прийшлому Миколка шлях переріже.

Заговорять про щось, але не почую я. Навіщо непроханий приїхав? Душу турбувати? Чи полікувати кого в родині треба? Для іншого ж я не годжуся. Силу Морозко не забрав, змилувався. Сказав, що моє добро цінне, і голочки наказав слухатися. Тепер робота легше йде: ладно і швидко.

Голосно засперечалися чоловіки на вулиці, але про що – не відаю. Миколка сокиру в землю кине, кулак стисне та Семену в обличчя замахнеться. Той похитнеться, і на ворота з дзвіночком впаде. Тільки ноги блиснуть.

Розкрию двері.

– Що ти робиш, Коля?! – закричу.

– Розбирайся сама! Кожен день киснеш через нього, а тепер, як з’явився, обійми розкриєш?

– Не говори так. Не мій він. Не мій. З іншого приводу прийшов...

А Семен підніме голову, і побачу я знову той гарячий погляд. Що сталося з ним за ці довгі місяці?

– Почорніли троянди і маки, і вчора розсипалася біла канва. Я ніби прокинувся від сну. Ось, до тебе відразу поїхав. А та, що ти мені пришила, давно не моя – заміж вийшла ще позаминулої весни. І кілька років вони з моїм кращим другом щасливо живуть. Через неї я тоді приїжджав, помститися хотів, – видихне Семен важко: – Щось диво твоє браковане, Адела.

Встане і піде до мене, обіймати потягнеться. Вискочить з-за його спини пес кудлатий, як смола, чорний, та лизати йому руки візьметься.

– Годі, Грім! Он господиня твоя, їй руки і цілуй, – засміється гість, а я губи долонею прикрию, щоб не закричати. Зрозуміла я чому вишивка не спрацювала. Укололася тоді. Кров свою віддала. За нього заступилася. Свою душу йому підв’язала. Тільки не диво це. Кохання справжнє.

А з дому плач і крик почується. Закушу губу і пущу Семена всередину. Нехай йде вперед.

Туфлі у куток поставить, куртку на підлогу кине і до колиски кинеться, де малюк наш заливається. Дзвінко так, що соловей навесні.

––––––

Дякую, що були зі мною до кінця! Відстежуйте, щоб не пропустити нові історії! Запрошую вас до еротичного оповідання «Спи, моя радість» та романтично-містичного роману «Крізь тумани». Шукайте на моїй сторінці.

З повагою,
Діана Білик




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше